Ігри з Демоном

17


Багато хто вважає, що геніальність – це аномалія, щось на кшталт хвороби, коли творчою фантазією художника керують невідомі сили. Деколи ангельські, часом диявольські. А тих, хто одного разу спробував втілити у своїй творчості образ Диявола та інших темних сил, чекає страшна і трагічна доля. Згадайте хоча б Михайла Булгакова або Миколи Гоголя. Таким інфернальним художником можна вважати і Михайла Врубеля, чий перший «Демон сидячий» миттєво зробив його великим художником і нещасною людиною.

А так добре все починалося. Талановитий хлопчик, який з п’яти років навчається малюванню, а в дев’ять по пам’яті зумів відтворити в деталях монументальне полотно Мікеланджело «Страшний суд», копію якого демонстрували в тамтешньому музеї, оточений любов’ю і турботою. Хоча рідна мати померла від туберкульозу, коли Михайлику було всього три роки, його мачуха виявилася доброю і світлою жінкою, вона була піаністкою і прищеплювала своєму пасинкові любов до музики. Всіляко заохочувала його пристрасть до малювання. Втім, пензлі і фарби були не єдиним його захопленням. Він любив музику й літературу, знав дев’ять мов і був блискуче освіченою для того часу людиною. За порадою батька отримав юридичну освіту, але юриспруденція його не захоплювала, під час навчання в петербурзькому університеті він відвідує виставки, знайомиться з художниками і сам багато малює, розуміючи, що саме це і стане його покликанням.

У 1880 році Він вступає до Академії мистецтв, і його вчителем стає Павло Чистяков, який зумів розгледіти в юному, худенькому хлопчині неабиякий талант живописця. Саме Чистяков порекомендував Михайла своєму давньому товаришеві професор А. В. Прахову, який займався реставрацією стародавніх фресок у Кирилівській церкві Києва. У 1884 році Михайло Врубель приїжджає в Київ і, відправивши речі на квартиру, відразу йде дивитися на фрески, на територію Павлівської психіатричної лікарні. Саме там розташовувався Кирилівський монастир.

Іронія долі. В молодості він буде спостерігати за божевільними з боку, дивуватися виразу їхніх облич і запам’ятовувати їх дивні божевільні очі – ці враження стануть в нагоді йому, коли він буде писати свого Демона. А через багато років він сам потрапить у психіатричну лікарню з важким захворюванням, яке позбавить його зору і зведе в могилу.

Але тоді, в юності, художник був окрилений майбутньої важливою роботою. Подумати тільки, йому належить доторкнутися до мистецтва древніх майстрів, які працювали під склепінням храму більше семисот років тому. Він відразу приступає до роботи і викладається, не шкодуючи сил і таланту, пропадаючи на лісах з ранку до вечора. Врубель не просто відновлює фрески, а багато додає від себе. Врубель написав на стінах Кирилівської церкви кілька фігур ангелів, голови Христа і Мойсея, два самостійних біблійних сюжету: «Зішестя святого духа» і «Оплакування». Їм оновлено 150 фрагментів древніх зображень і на місці втрачених композицій створені нові. І це не механічне збереження художніх творів давніх майстрів, це оригінальні роботи майстра, який вніс в них своє світовідчуття, свої фантазії, наповнив новим змістом.

І все було б добре, якби не увірвалася в життя Врубеля неймовірна і заборонена пристрасть, яка внесла в його роботу якісь диявольські нотки і відвернула від божественного світла, яке випромінювали стіни святого храму. Ім’я цієї жінки – Емілія Львівна Прахова, тридцятирічна дружина його замовника, який запросив Врубеля пожити у себе вдома і познайомив зі своєю дружиною. Жінка, не відрізнялася особливою красою, але володіла неймовірним шармом і свободою самовираження. Невисока і навіть кремезна, вона подивилася на Михайла своїми величезними виразними очима, і ці очі, в яких вгадувалися ангельські і диявольські проблиски, запали в його душу й до кінця днів не відпускали, будучи у зображенні Богородиці і Царівни-Лебеді, то в його Демонів і Пане. Михайло пристрасно закохався в цю жінку.

Але вона не могла, а може і не хотіла відповісти йому взаємністю, що, втім, не заважало Емілії обговорювати з юним художником ескізи богоматері, в яких Прахова впізнавала себе. Їй лестила любов і увагу талановитого юнака. Незабаром і професору стало помітно підвищена увага художника до його дружини і дивна схожість Богородиці на фресках з Емілією. Прахов не в захваті від цього і вирішує відправити Михайла Врубеля у Венецію, щоб той краще вивчив манеру італійських майстрів і з новими силами взявся б за розпис Володимирського собору.

Розлука з коханою жінкою глибоко Врубеля в тяжкий смуток і творчий застій. Коли він повернувся до Києва, виявилося, що в його роботі більше не потребують. Художня манера Врубеля і дуже глибокий філософський зміст, який він вкладав у біблійні образи, нібито, порушували церковні канони. Йому було відмовлено у розписі Володимирського собору. Це було ще одним (після нерозділеного кохання) жорстоким ударом долі. Михайло Врубель вперше відчув себе сумним Демоном, «духом вигнання», про який так пронизливо писав улюблений їм Михайло Лермонтов.

Деякі дослідники вважають, що в образі Демона Врубель зобразив улюблену жінку, яка не відповіла йому взаємністю, і з-за якої він здійснив невдалу спробу покінчити з собою, порізавши груди. Шрами від невдалої спроби залишилися на все життя, як і похмурий образ Демона, який буде переслідувати Врубеля до кінця днів. Можливо, зображуючи Емілію в образі Демона, він хотів помститися їй. У будь-якому випадку, художник перейшов межу: торкнувся забороненої теми, яка вплинула на всю його подальше життя.

Одного разу ці шрами на грудях побачив художник Коров’єв і запитав Врубеля про них. «Я любив жінку і сильно страждав, – відповів Художник. – І коли різав себе ножем, страждання уменшались». Тендітний і вразливий художник тяжко переживав невдалу історію любові і свою незатребуваність. Тому, коли отримав пропозицію ілюструвати «Демона» М. Ю. Лермонтова, вхопився за роботу. Хоча і не без побоювань. Він вже тоді відчував, що цей зловісний образ поступово починає оволодівати їм.

Дійсно трилогія «Демон» (сидячий, паряться і повержений) стали основним і найбільш шокуючим відкриттям Врубеля. З їх допомогою він буквально розірвав звичні естетичні уявлення сучасників про мистецтво, зробив революцію своєю оригінальною і неймовірною манерою письма і спрямованість своїх образів.

Його перший «Сидить Демон» сумний і сповнений суперечливих почуттів, ніби автор ще коливається між світлом і темрявою. В очах його неймовірна смуток, а у всій фігурі відчувається велич і краса. Зачаровує і ліловий кам’янистий ландшафт, фантастичний і такий тривожний, завмерла від жаху краса, скута невідомою і невідворотною силою.

Ігри з Демоном
© М. Врубель Демон сидячий

В якійсь мірі картина «Демон сидячий» відкрила нову епоху в мистецтві. Модернізм, декаданс, символізм і руйнування звичної релігійної міфології. Явище «Демона» в Москві викликало бурю суперечливих відгуків. Хтось захоплювався і завмирав в захваті від величі і незвичайності картини. Інших вона просто приголомшила, прибила своєю досконалістю і оглушила могутньою енергією. Кажуть, Пікассо годинами простоював перед Демоном Врубеля, намагаючись вловити таємницю зображення. Сава Мамонтов, відомий меценат та поціновувач мистецтва, який помітив і запросив Врубеля, підкидаючи йому роботу і виділивши одну з кращих майстерень, в подиві говорив Коровіна: «Ви бачили, що він пише? Я нічого подібного не бачив ніколи. Жах бере!»

Не розуміли Врубеля і багато відомих художників, зокрема Сєров, Полєнов, Рєпін. А Третьяков, побачив його «Неділю» й «ангел з кадилом та свічкою» знизав плечима: «Я цього не розумію». Така реакція ніби й не здивувала художника. Він відчував, що вони заздрять йому. Їм ніколи так не написати. Гординя оселилася в його серці разом з образом Демона.

Ігри з Демоном
© М. Врубель, Ангел з кадилом та свічкою
Ігри з Демоном
© М. Врубель Демон летить

Одного разу Коровін привів Врубеля, тоді ще мало кому відомого, будинок Мамонтова. А там серед відомих художників сидить Ілля Рєпін. Чекає лайків, як сказали б зараз, прямо за обіднім столом накидаючи олівцем портрет господині. Врубель заглядає через плече метра і раптом каже: «Ілля Юхимович, адже ви не вмієте малювати». Повисла мертва тиша. Здивований Мамонтів витягнув Коровіна в коридор і шиплячим пошепки запитав: «Костя, хто це?» «Геній, Сава Іванович, вибачте його», – відповів Коровін. І Мамонтів повірив. Він був чи не єдиний, хто вірив тоді в талант Врубеля.

В цей плідний, але небезпечний для душі художника період своєї творчості, Врубель вів досить різноманітне і безладне життя. Він багато пив, розкошував, не маючи зайвої копійки, спілкувався з сумнівними особистостями і відвідував повій. Саме в цей час, вважають дослідники його життя, заразився сифілісом. Лікувався ртуттю. Настав прихований період хвороби, зовнішнє її загасання. Але незворотні процеси продовжували відбуватися в організмі Врубеля, що призвело згодом до поступового руйнування його психіки.

Тільки творчість до кінця днів рятувало Врубеля від повного вмирання мозку. Психіатр Усольцев, довгі роки лікував художника, глибоко розумів його особистість і вважав його творчість геніальним, незалежно від душевного здоров’я: «Я вважаю, що його творчість не тільки цілком нормально, але так потужно і міцно, що навіть жахлива хвороба не могла його зруйнувати. Творчість було в основі, в самій суті його психічної особистості, і, дійшовши до кінця, хвороба зруйнувала його самого… Він помер тяжко хворим, але як художник він був здоровий, і глибоко здоровий».

Щасливим подарунком долі стало для Врубеля зустріч з Надією Забела – відомою оперною співачкою, почувши голос якої, Врубель, навіть не бачачи її, закохався без пам’яті. Так, як міг закохуватися тільки такий вразливий чоловік, як він. Через місяць після своєї зустрічі в театрі, вони одружилися. Врубелю тоді було вже тридцять дев’ять років. Новий етап почався в житті. Лілові тони пішли з полотен. Вона, дійсно, стала його ангелом.

Ігри з Демоном
© М. Врубель, Н. Забела

Врубель перестав малювати Демонів. В цей період він пише монументальну і грандіозну «Принцесу Мрію» і «Микулу Селяниновича». Ці панно були створені на прохання Мамонтова для павільйону мистецтв на Всеросійській виставці в Нижньому. У цих роботах втілена мрія про прекрасне і віра в силу руської землі. Але коли панно потрапили в руки академічного журі, сноби від мистецтва раптом видали: «Декадентське потворність! Повна відсутність художнього».

Ігри з Демоном
© М. Врубель, Принцеса Греза

Врубель в розпачі. Що подумає Надія, яку він вважає своєю нареченою? Що він невдаха, сумовитий маляр без художнього смаку. Мамонтів обурений. Він на свій страх і ризик вирішує врятувати обличчя Врубеля і кидає виклик художньому раді. Це був скандал! Панно відкинули, а Мамонтів спеціально для них будує окремий павільйон і виставляє із закличними плакатами: «Роботи художника М. А. Врубеля, звинуваченого відсутності художнього!» На виставку просто повалив народ! Сьогодні ми сказали б: «Який вдалий маркетинговий хід!» Заборонений плід завжди солодкий і завжди привертає увагу. Але для Врубеля тоді це було справжньою людською підтримкою з боку Мамонтова. Репутація його була врятована, більше того, інтерес до робіт художника стрімко зростає.

Любов до Надії Забеле і до її сценічним ролями призводять до того, що Врубель змінює спрямованість творчості: він вигадує костюми і робить декорації до вистав, пише картини на сюжети Римського-Корсакова, російських народних казок. До речі, щоб завоювати прихильність нареченої, Врубель 90 разів був присутній на виставі, в якому Забела співала Морську Царівну! Хто ж тут встоїть? Він обожнював її, захоплювався її голосом. І коли вона повідомила йому про вагітність, трохи не помер від щастя.

Однак, народження сина несподівано підкосило Врубеля. З цього моменту в його життя знову повертається Демон. Все тому, що хлопчик народився з вродженим дефектом: заячою губою. Естет Врубель був вражений виглядом свого довгоочікуваного сина. Він побачив його і пішов в іншу кімнату. Михайло Олександрович звинувачував себе в тому, що у сина з’явився такий недолік. Він бачив у цьому підступи Демона, якому одного разу продав свою душу. Починаються перші ознаки душевної хвороби. В творчість знову повертаються тривожні мотиви.

«Дорога моя жінка, чудова жінка, врятуй мене від моїх демонів…», – пише Врубель своїй дружині вже після раптової смерті Саввушки, перебуваючи в психіатричній лікарні, майже в кінці свого життя. Його ангел приходила до нього кожен день і співала, ніби рятуючи чоловіка від болісного занурення в темряву.

Його останній «Демон повержений» дійсно страшний. Великою мірою це не просто образ нещасної і бунтівної душі, не просто романтичний герой-вигнанець, це і сам Врубель, пройшов через роки гонінь і невизнання. Цю картину він писав для Третьяковки. Та все ніяк не міг закінчити, йому здавалося, що образ виписаний не до кінця. Багато дослідників вважають, що в образі цього Демона зображений дух Зла, що навис над Європою на зламі століть.

Картина, яка виставлялася в Москві та Петербурзі, мінялася просто на очах відвідувачів виставки. Багато були вражені змін і вважали, що це містика, насправді, Він просто не міг відірватися від неї. І малював ночами і навіть у присутності публіки. Олександр Бенуа так згадує про це: «щоранку, до дванадцяти годин, публіка могла бачити, як Врубель «дописував» свою картину. У цій останній боротьбі було щось страшне і жахливе. Кожен день ми знаходили нові і нові зміни. Обличчя Демона один час ставало все страшніше і страшніше, тяжче та тяжче».

Ігри з Демоном
© М. Врубель Демон повержений

Але друзі-художники, від яких залежало придбання картини Третьяковкою, стали звинувачувати автора в вывернутости фігури Демона, неприродності пози і іншу нісенітницю, яка доводила Врубеля до сказу. Він зовсім зірвався з гальм. Колись спокійний і миролюбний чоловік ображав всіх навколо, кричав про свою геніальність, влаштовував сцени. Він ставав божевільним і сам це розумів, просячи рідних відвезти його кудись, щоб він не наробив біди.

Останні роки життя Він проводить у психіатричних лікарнях Москви, Риги і Петербурга. Лікування йде з перемінним успіхом. У періоди ремісії його відпускають додому, і він плідно працює. Це дивно, творчість було єдиними ліками для Врубеля в період прогресуючої хвороби.

Одна з останніх картин Врубеля портрет поета Брюсова. Портрет так і не був закінчений, але Брюсов на все життя запам’ятав свою зустріч з художником в клініці Усольцева. І написав про це спогади: «Правду сказати, я жахнувся, побачивши Врубеля. Це був кволий, хворий чоловік, в брудній зім’ятому сорочці. У нього було червоне обличчя; очі як у хижої птиці; стирчать волосся замість бороди. Перше враження: божевільний! Після звичайних привітань він запитав мене: «Це вас я повинен писати?» І став розглядати мене по-особливому, по-художнически, пильно, майже проникливо. Відразу вираз його обличчя змінився. Крізь божевілля проглянул геній».

Саме Брюсову Михайло Олександрович в хвилину просвітління зізнався в тому, що страждає в покарання за свою грішну життя за те, що в його образах бачать не те, що він хотів сказати, а темні і негативні сторони життя: «Це диявол робить з моїми картинами. Йому дана влада, за те, що я, будучи не гідний, писав Богоматір і Христа. Він всі мої картини перекрутив».

На одній з фресок у кирилівській церкві Врубель дозволив собі ще одну недозволену зухвалість: зобразив себе у вигляді Апостола Луки, правда, з закритими очима. Як напророчив… Через двадцять п’ять років після того, він повністю осліпне.

Сліпий Врубель більше не може писати, він дуже хоче піти. І навмисне підставляє оголені груди холодному вітрі, що дме з вікна. Його гра зі смертю призвела до швидкоплинної фатальною чахотке. Перед смертю, наближення якої Врубель відчув, він привів себе в порядок, ніжно поцілував дружину і сестру. І пішов, залишивши нам своїх Демонів, як нагадування про те, що митець ніколи не повинен забувати, що його область – небо, а не пекло. І яким би богоборчески привабливим не був образ лжепророка Демона, він лише образ порожнечі, яка руйнує людську душу.