Є твори, які зачіпають струни душі і подорожують з однієї епохи в іншу, навіть якщо зовні здаються «маячнею божевільного». Яскравим прикладом є поема «Москва – Петушки», автором якої є Венедикт Єрофєєв.
Напередодні дати смерті письменника (11 травня – 25 років з дня його смерті) саме час згадати про культовому творі, яким зачитувався весь Радянський Союз.
Особистість літератора вельми неоднозначна. Доля відпустила йому всього 51 рік життя, але цього терміну вистачило, щоб створити книгу, що увічнила його ім’я. Життя автора сповнена контрастів: в ній були життя в сім’ї і виховання у дитячому будинку, надходження в МДУ завдяки золотої медалі і відрахування з чотирьох інститутів, можливість жити в Москві і поневіряння по різних містах країни при постійній зміні професій, одруження і розлучення, невідомість і звалилася на голову популярність…
Єдине постійне захоплення, що залишалося незмінним у низці життєвих кульбітів Єрофєєва, – любов до літератури. У 1969 році на кабельних роботах він створює поему, що прославила його – «Москва – Петушки». Книга публікується неофіційно, стає притчею во язицех: передається з рук у руки, обговорюється, переказується, розноситься на цитати. Західні держави нове слово в літературі теж не обходить стороною: з поемою познайомилися всі країни НАТО, а сам автор стає відомим на весь світ. Здається, саме час насолодитися звалилися щастям, визнанням, славою і натовпами прихильників, особливо після офіційного виходу книги в Росії (1988 рік). Але не тут-то було: виявлений 1985 року рак горла в 1990 році звів Єрофєєва в могилу.
Сюжет поеми простий: у потягу за маршрутом «Москва – Петушки» їде Веня Єрофєєв, мета поїздки якого – зустріч з коханкою. Який закручений сюжет можна створити на основі банальної життєвий ситуації? Головний герой – інтелектуальний алкоголік, він вдається в довгі п’яні монологи з попутниками про історії, культурі, політиці, філософії і, звичайно ж, спиртовмісних рідин. Мета поїздки описується автором як певний утопічне місце, адже герой її так і не досягає: у п’яному угарі проспав станцію, а поїзд почав рухатися в зворотному напрямку. По ходу руху звільненого з-за пияцтва бригадира монтажників відвідують різного роду галюцинації, з якими він вступає в дебати. Закінчується книга сумбурно: після повернення в столицю за головним героєм біжать чотири невідомих і встромляють йому в горло шило.
«Маячня!» – подумає хтось. Однак чому книгою зачитувався весь Радянський Союз, і досі вона є предметом пильного вивчення критиків? «Москва – Петушки» – це не розповідь про п’яному угарі героя, якого сучасний читач може віднести до розряду згубних людей, покидьків суспільства. Когось може збентежити велика кількість ненормативної лексики, що ллється на читача зі сторінок коротеньких голів, але мова не про це. Матюки і алкоголь – це немов декорації, а в центрі створеної автором всесвіту знаходиться людина, на якому зійшлися всі плани світобудови. Якщо ковзати по книзі поверхневим поглядом, то вона так і залишиться незрозумілою. Трохи заглибившись у читання, вникнувши в суть парадоксів, що виникають на межі сну і реальності, розумієш: риси Вені є в кожному з нас.
Твір здатне зачепити душу практично кожного, адже воно наповнене вселенської сумом, яку так люблять співвітчизники, і розмовами за чаркою-інший, в яких народжується п’яна філософія. До того ж поїздка з Москви в Півники уособлює прагнення вирватися з рутини, досягти більшого – чи не до цього прагне душа кожної людини?
Єрофєєв як автор зміг зазирнути за ідеали, «ширму» існування звичайних людей – і з’ясовується: їх суть полягає в простоті, яка не залежить від правителів, часу, ладу і законів.
На перший погляд, герой поеми – безпробудний алкоголік, але в його випадку спирт є ключем до пізнання, очищенню. Та і в Біблії йдеться про спасіння душі через жертвування тілом. Автор саме так виправдовує пияцтво. Однак багато з супутників Вінички використовують алкоголь, щоб очистити душу? Для них це насамперед спосіб піти від проблем, правди життя, зняти відповідальність з себе. Тут вже мова йде не про спасіння, а про гріх. Так і сьогодні: за красивим «фасадом», тягою до розкоші і гламуру більшість людей зберігають дух старих електричок без надії на спасіння душі.
Читачеві надається можливість не зображати з себе аристократа, підбираючи слова для бесіди, а бути самим собою, в іронічній формі просторікуючи на актуальні теми про минулому, сьогоденні і майбутньому.
Чи можна вважати, що письменник Венедикт Єрофєєв прожив трагічне життя? Напевно, ні, адже він сам зробив вибір на користь «нестандартного» способу життя, в той час як у нього була маса можливостей забезпечити собі безбідне і стабільне існування. Однак крім неабияких здібностей автор, як і його головний герой, керувалися совістю, смаком і багатим духовним світом. В цьому і полягає головний секрет, що забезпечив любов читачів до книги «Москва – Петушки» навіть через багато років.
Вам буде цікавоВИБІР РЕДАКТОРА |
