Не кінь везе, а дорога

18


У кожного двору повинен бути свій володар! Людина, яку всі знають і поважають. Який і сам, як дбайливий господар, розуміє, що потрібно і чим живе кожен мешканець.

Пам’ятаю наш старий дворик… Напевно, нічого особливого, але ті, хто живе тут з самого початку, пам’ятають, як він змінювався з роками, які здобутки і втрати сталися в його довгого життя. А головне – людей, які створювали його неповторну історію…

Колись київська княжна Анна Ярославна вийшла заміж за господаря двору французького короля Генріха I. Він сватався до неї аж два рази, і вона приїхала до Франції подивитися, яким це двором володіє її наречений. Однак у тому середньовічному Парижі дворів як таких просто не було. Так володарем чого називав себе Генріх I? Ось питання… Ганна з жахом дивилася на ті брудні й темні вузькі вулички, куди виливали помиї і викидали сміття не звикли до чистоти парижани. І жителів в тому Парижі було в п’ять разів менше, ніж в білокам’яної Києві з його золотоверхими храмами і охайними будиночками. Але ось назвав себе Генріх володарем двору, тому і двори в Парижі з тих пір з’явилися.

Тепер все навпаки. Іноді мій місто здається схожим на той середньовічний Париж, де бруд вивалювали прямо на вулицю. Так мало у нас залишилося затишних двориків. Тепер вони швидше схожі на автомобільні стоянки або місця для вигулу собак. Проте в кожному дворі все одно повинен бути свій володар. Той, хто знає, як навести порядок.

Таким володарем у нашому дворику була Марія Сергіївна. З яких пір вона жила тут, скільки їй років? Ніхто точно не знав. Бабманя, як ми її називали, була ще занадто живий, щоб «зіграти в ящик», але не так вже й молода, щоб доглядати за бородатим байкером Михайлом, який жив у кутовий двокімнатній квартирі на першому поверсі. Бабманя поруч з ним, в однушке.

Був час, коли Михайло ворогував з Марією Сергіївною. Було з-за чого. Вона, як літня людина, любила тишу. А він носився на своєму байку, гарчав трубою без глушника, піднімав пил, чим неабияк турбувало нашу господиню двору. Скільки ж вона йому зауважень і попереджень зробила! А Михайлу до фені. Він її зауваження на колесо накручує, і справи немає.

Ми по пальцях вважали, якщо вона промовчала, коли він залітав у двір і на повному ходу ставив під її вікна свого залізного друга. До речі, Михайло Барашкін був міцним чоловіком. Будь-який тренер з бодібілдингу, мабуть, сумує за таким вихованцям. Але Мишко не займався спортом. Природа наділила його міцними м’язами, кучерявим волоссям і блискучими очима, що блищали з-під густих брів, як блискавки з очей Перуна.

Колись до Михайла була дружина і двоє близнюків, які вішалися йому на шию і верещали не тихіше, ніж його новий байк. Але Марія Сергіївна ніколи не говорила нічого поганого про те дитячому визге. Вона дружила з дружиною Михайла, панькалася з хлопчиками, і в цій сім’ї її вважали майже родичкою. Близнюки називали бабусею і дружно змітали солодощі, які виставлялися на підвіконня саме з цією метою.

Ворожнеча почалася з тих пір, як Настя пішла від Михайла, забрала з собою хлопчиків і навіть спілкуватися з батьком їм не дозволяла. Чому так сталося, ніхто не знав. Це була таємниця за сімома печатками. Тільки Бабманя, здається, нею володіла. Але мовчала, як партизан.

Після того, як Настя з хлопцями пішла, Марія Сергіївна стала більше хворіти. Іноді вона навіть не виходила з дому, щоб посидіти на лавочці і поговорити з сусідами. Мешканці будинку тужили за нею. До її живому характером і змістовної бесіди всі звикли, як до постійного елементу життя. А її значну фігуру інакше, як частиною дворового ландшафту, не вважали. Вона була обов’язковою людиною, яка знає та всіх проводжає в життєву подорож.

Так само вона зустрічала і проводжала колись і Михайла. Коли він ще був такого зросту, як наш Бобик, сенбернар з третього під’їзду. Тоді Михайло ще Мишуней був і ні про які байках не чув. Він, як і його близнюки, любив змітати з підвіконня виставлені Бабманей пиріжки і бігати з хлопцями у футбол на стадіоні за школою. Вони тоді дружили. Іноді Бабманя ховала його від батьківського гніву, коли футболіст занадто довго м’яч по полю ганяв, та дірки на колінах зашивала і дівчаткам у дворі розповідала, який розумний хлопець Ведмедик, і ставний, і швидкий, і вивчив таблицю множення за півдня. По правді кажучи, таблицю ту вони з Бабманей майже цілий місяць разом вчили. Але кому це цікаво?

Поступово Михайло підростав, а одного разу перегнав того низькорослого Бобика і стрімко пішов угору. В прямому і переносному сенсі слова. Поступив в університет, потім свою фірму відкрив, директором став, шанованою людиною. Бабманя тепер з ним раскланивалась, як з падишахом.

Пройшло пару років і Михайло привів у двір нову мешканку – Настю. Вона працювала вчителькою російської мови в якомусь престижному ліцеї і відразу підкорила всіх лиха терплячим і скромним характером. А десь через рік Барашкиных вже стало четверо. Двійня пацанів як крила татові пришила. Ох, він навколо них літав! Сизим селезнем. Возився, тетешкался, вони у нього з рук не злазили.

А потім щось сталося… Ніхто у дворі, ймовірно, не згадає, з чого все почалося. Може, тільки Бабманя ту історію досконально знає. Напевно, знає, але мовчить.

Як-то грав Михайло з дітьми в пісочниці під грибком, а у двір потрапила залітна яскрава пташка на блискучій зеленої «Ямасі». Японська штучка загальмувала прямо перед носом у стривоженого батька. З мотоцикла зістрибнула фіфа, обтягнута чорною блискучою шкірою, скинула з себе шолом і розсипала по плечах білі розкішні локони. Відверто кажучи, на мить Михайло забув, що він тільки що пасочки в пісочниці ліпив, пребываючи на почесному батьківському посаді, а не десь у вільному плаванні. Витріщив хлопець на ляльку очі, роззявив рота і завмер, як соляний стовп.

Вона, напевно, задоволена такою реакцією, зверхньо озирнула його поглядом, оцінила біцепси і блискавки з очей, поблажливо подивилася на дітей і запитала низьким грудним голосом:

– Чувак, не знаєш, де тут автомагазин YAMAHA?

Насилу переварюючи суть питання, Михайло натужно думав.
– Гей! Ти ще тут? – вона клацнула пальцями перед його очима, перевіряючи, чи бачить він її. – З жовтої вивіскою такий?
– За рогом, – машинально промовив стовп з почервонілим від збентеження особою. – Направо через два будинки, – він уже впорався з собою і, нарешті, повернувся до близнюкам. Звичайно ж, вони нічого не помітили і спокійно займалися своїми пісковими справами.

Байкерша щось буркнула, скочила на свого блискучого конька і рвонула за кут.

Михайло ніби й забув про неї. З голови викинув, але десь в середині залишилося. Зачепилося. Забормотало. І став Михайло потроху до того магазину за рогом придивлятися. Раз пройде мимо, другий. Не прилетить знову та блондинка на своєму зеленому коні. А потім і сам байками зацікавився. І хоч машина була, скоро на малу залізницю кінь пересів.

Настя спершу раділа, що у чоловіка з’явилося хобі. Нічого поганого або дивного вона в мотоциклах не бачила. Навпаки, їй подобалися чоловічі обвітрені обличчя, блискучі шоломи і всі ті байкерські приналежності, додають мужності і роблять його таким привабливим. Але коли він почав зникати з екранів її радарів не на годину, а на день, потім на тиждень, то вона стривожилася. Що це за таке хобі, яке в неї чоловіка цілком і повністю забирає?

Між ними, як кішка пробігла. То не кішка, звичайно ж була, а фарбована блондиночка, що Михайла одним помахом вій приворожила. Він знайшов-таки її, познайомився. Але курочка не така вже проста виявилася. Скільки крові вона випила з нього, скільки нервів выглодала своїми хижими докорами, поки він не поклав її в ліжко і не спробував бажаного тіла. Виявилося, нічого особливого…

Михайло в серцях у крайнощі вдарився, схопився за пляшку. Потім до Насті. А та вже прохолоди напилася до відрази, і не підступитися. Розладналося між ними. Все, що раніше тримав, більше не клеїлося. Він і прощення просив не знаючи, за що, і клявся, божився, що любить тільки її, але Настя, як снігова королева стала. Одного разу зібрала хлопчиків і до мами на інший кінець міста подалася.

І залишився Михайло один. Без дружини, без коханки, без дітей, без бажання жити. Тільки байк ще як-то рятував. Відволікав від сумних думок. Хлопець сяде на свого чорного блискучого коня, торкнеться важеля, і полетить кінь з сірим міським проспектами, як вітер. Нехай весь світ зачекає або спробує наздогнати.

Іноді носився Михайло без голови на такій швидкості, що й вітер благав його пригальмувати. А з голови дурниці так і не вивітрилася.

– Знову твоя гарчання! – невдоволено бурчить Бабманя. – Якщо не припиниш ганяти під вікнами на своєму драндулеті, я міліцію викличу. Життя від тебе не стало!

– Що, стара шкапа?! Ти мені погрожуєш? – здається, сьогодні він ще й нетверезий.
– Погрожую? Побачиш! Я більше терпіти твої знущання над нами не буду! Це хіба можна витримати! Не затихає ні вдень, ні вночі ця твоя дребезжалка! – Марія Сергіївна зовні сердиться, а в душі болить у неї за того самотнього і неприкаяного, що із-за дурості своєї таку жінку втратив.

– Це не твій двір, а ти тут не володарка! Де хочу, там мотоцикл і ставлю! Скільки треба, стільки і деренчати буду! – Він волає, як з палиці зірвався. – Стара відьма! Ти Настю від мене відвадила! Скільки ти їй локшини на вуха навешала? Що таке про мене розповіла, а ну признавайся. Стара шкапа! Про що ти там з нею останнім часом домовлялася? – Михайло зовсім з розуму зійшов, зупинитися не може. Але і Бабманя теж за словом в кишеню ніколи не лізла. Чому б це їй мовчати?

– Ах ти, сучий син, або я тебе з пелюшок не знаю, таким собі сопливим дурнем? Ти ж таким дурним і залишився, як у третьому класі, ніяк з таблицею множення впоратися не міг!

Це був удар нижче пояса. Якби у дворі нікого не було, Михайло, може, і простив би бабки ці слова, до того ж, вони були чистою правдою. Але не зараз, коли на їхні крики вже півбудинку збіглося і роти пороззявляли .

– А, щоб ти провалилася, відьма! – крикнув Михайло і в серцях заплутався у власних чоботях з металевими клепками і мало не долбанулся лобом об стіну. Він грюкнув дверима перед носом оторопелой бабусі і до наступного ранку ніхто і звуку не чув з його квартири.

Марія Сергіївна ще трохи поворчала, як остигає чайник, по інерції, а потім і собі додому пішла. І також тихо було за її дверима, ніби на першому поверсі у другому під’їзді всі повымерли одночасно.

Рано вранці, ще півні не співали, Михайло тихо вивів байк на дорогу і тільки там увімкнув двигун. Залізний кінь обережно загарчав, прислухаючись до настрою господаря. Але той не схильний був сьогодні до швидкій їзді. Він неквапливо повернув туди, де жила Настина мама.

Михайло дуже скучив за Насті, хлопцям і навіть за Маргариті Петрівні, своєю суворою тещі. Чого б це? Йому погано, навіть думати про це не можна, немає можливості. Що він тепер скаже, що розтопить ту крижину, що сам і наморозил своїми нескінченними витівками…

Між тим, Бабманя, що всю ніч майже не смыкала очей, важко піднялася з ліжка і обережно визирнула у вікно. Є у дворі, проклятий байк? Може, хоч колесо йому пробити? Щоб не бігав так швидко по місту, тому що серце обривається від жаху, як він носиться, скажений.

Але підступним планам Бабмани не судилося здійснитися. Байка у дворі вже не було. «Вже рвонув кудись, шибеник!» – сердито подумала Марія Сергіївна, одяглася, поснідала і відправилася в магазин за рогом. Не в «Ямаху», звичайно, а в продуктовий, що поруч. Але й туди їй сьогодні дістатися не вдалося.

Вона задумливо брела по напрямку магазину, під ноги не дивилася і не помітила відкритого каналізаційного люка. Ось і провалилася в той люк, як Михайло їй і бажав від щедрості душі. Звичайно, не цілком, а тільки нижній своєю частиною, тому що таких люків ще не придумали, щоб збігалися з її обсягами.

Витягували звідти всім двором. Адже господиня двору наробила такого шуму, що і в сусідніх будинках всі прокинулися і рвонули на допомогу. Не шкодуючи ні дитячих, ні дорослих вух, щедро розсипала вона навколо гучні слова. Вона, дійсно, дуже хвилювалася, у неї навіть дихання збилося, обличчя зблідло і очі закотилися.

– Швидку, швидко! – закричав хтось.

Марія Сергіївна повільно сповзала з лавки, куди її посадили дбайливі сусіди.

У цей момент у двір в’їхав мотоцикл Михайла. Чомусь він навіть не деренчав, як завжди. Може, зламався, або, навпаки, глушник на місце встав. Натовп біля лавки здивувала чоловіка. Вигляд у баби Мані був жахливий, вона, здається, навіть не дихала. Мовчки, ні з ким не радячись, нічого не кажучи, він розвернувся, газонув і з оглушливим ревом рвонув геть.

– Навіть зараз не може себе по-людськи вести! – осудливо кинув хтось із присутніх.

Але не встигла влягтися пил, як у дворову арку на крилах влетіла Михайлова дребезжалка, за нею – Швидка, з якої посипалися люди в білих халатах.

Михайло підхопив Бабманю і вмостив зручніше на лавці.

– Терміново в лікарню! – побіжно оглянувши хвору, сказав лікар.

Через мить Швидка в супроводі войовничо гарчить байка вже мчала в найближчу лікарню. У страху розступалися джипи, переключалися на зелений перелякані світлофори при вигляді такого галасливого ескорту.

Марію Сергіївну вдалося врятувати.

– Ще трохи і ховати довелося б, – переможно повідомив доктор.

Мешканці будинку по черзі ходили до неї в лікарню, з пиріжками і бульйонами, цукерками та новинами. Більше за всіх переживав Михайло, новий володар двору, як тепер називала його дрібнота, яка завжди придумує всім якісь прізвиська. Він навіть ночував поряд з Бабманею в ту першу ніч, тримав її за руку, гладив і щось тихо розповідав…

А через тиждень і Настя з дітьми повернулася додому. Бабманю виписали з лікарні. А Міша пішов і продав свого коня до біса. Не кінь везе, а дорога…