Новий рік в заметі

21


Все в житті трапляється саме тоді, коли має статися. Не раніше, не пізніше, а вчасно. Нам важко повірити в це, і ми з усіх сил намагаємося затримати те, що вже вислизнуло і рушило в небуття. Ми кидаємося за ним навздогін, ламаємо природні перешкоди і закони часу, намагаємося зупинити те, що в принципі зупинити неможливо, та й не треба. Ні, ми ж такі розумні! Нам здається, що все зосереджено в наших руках. І ми опираємося природі подій. Але саме вона веде нас справжніми шляхами життя.

Цей Новий рік повинен був стати для мене доленосним, я це відчувала. Але ніби перебувала в іншій реальності. Тобто я думала, що саме на цей Новий рік з все з’ясується з Сергієм, отримає чіткі обриси і колір, вирине, нарешті, з тіні невизначеності. Він обов’язково зробить мені пропозицію, зізнається в коханні або подарує щось серйозне, наприклад, обручка або ключі від нашої спільної квартири. Щось має статися! Скільки можна чекати, з надією заглядати в очі, прозоро натякати і скрушно зітхати від болісного розбіжності між очікуваннями і реальністю!

Звичайно ж зустріти найважливіші події життя бажано у всеозброєнні, тому майже два тижні до свята я присвятила підготовці до нього. Ретельно продумала одяг: сукні, туфлі, білизна. Сходила в перукарню і привела в бойову готовність руки і голову. Місяць не жрала після шести і старанно виконувала вправи для преса і сідниць. Коротше кажучи, готувалася по повній. Подарунок Сергію довго шукала, хотілося, щоб це було щось тепле і домашнє, майже сімейне. Зупинилася на м’якому модному светрі об’ємної в’язки. Йому повинно сподобатися, він любить такі речі.

Що ще? Ледве втрималася, щоб не купити подарунки його рідним, з якими він все збирався мене познайомити, але так і не встиг. На цей Новий рік все повинно відбутися: і знайомство, і освідчення в коханні десь у нього вдома в теплому затишному сімейному колі, і нове щастя, якого я вже ніяк не дочекаюся. Не залишила без уваги і культурну програму. На друге січня придбала квитки в театр на прем’єру молодого драматурга, який колись вчився зі мною на одному курсі в університеті. Дивні дива іноді трапляються поруч. Хто б міг подумати, що дурник Толік Горенко, з яким я цілувалася в юності в кутку під сходами в гуртожитку, стане відомим молодим драматургом, за яким режисери будуть вести справжню творчу полювання. Навіть завидно.

Колись я теж писала вірші в студентську газету. Її друкували раз в місяць і насильно поширювали серед академічної громади. Наш професор з літератури вважав, що в моїх віршованих вправах є зернятко поезії. Чому я кинула це? Не пам’ятаю вже…

Немає. Пам’ятаю. Сергія зустріла, активного, ділового і далекого від примарного поетичного марення. Як показала йому свої віршовані опуси, але він тільки плечима знизав і пробурмотів: «Нічим зайнятися? Краще про кар’єру своєї подбай». А що я? Я слухняна дівчинка. Відразу всі вірші закинула подалі і впритул зайнялася своєю кар’єрою. Тепер вже керівник оптових продажів у великій компанії. Є чим пишатися: шановна і передова сучасна бізнес-леді. Машину собі в кредит взяла. Освоюю міські траси. Успіхів греблю гати. А щастя поки блукає десь поруч ніяк його за хвіст не схоплю. Все вислизає, змахує крилами перед носом. Ось начебто і я досягла вершини, але тут якось незатишно, вітряно і холодно, і кругом світлофори, і тісні паркування, і голодні офісні хорти нишпорять у пошуках здобичі, якій і я можу стати, якщо не поспішаю і не сховаюся десь подалі від кар’єрних гонок.

Найкраще, мені здається, сховатися у шлюбі. Ось чому я так наполегливо цього хочу. Цей Новий рік, я впевнена, все вирішить в нашому тривалому п’ятирічному романі. Тому й підготувалася зустріти свято у всеозброєнні. Навіть машину заправила. Машину, щоб додому до Сергія поїхати самостійно, а не в метро.

Тридцятого з ранку налепила маску на обличчя і сіла чекати дзвінка. Так і просиділа до вечора. Маска взялася міцною шкіркою, довелося віддирати мало не разом з шкірою, а дзвінка як не бувало. В той день не дочекалася. Сергій зателефонував аж тридцять першого опівдні, коли я вже майже з’їхала з котушок, очікуючи бажаного зумера.

– Як справи, малюк? – як ні в чому не бувало, практично байдуже запитав він. Я навіть мову від подиву проковтнула. І, ледь стримуючи звіриний рик, готовий вирватися з грудей, прихильно пробурмотіла.

– Нормально…

– Що така невесела? Новий рік де зустрічаєш? – він як з неба впав. Ніби я не чекала весь тиждень день і ніч його пропозиції по святкуванню Нового року.

– Я ще не знаю… – пробурмотіла я.

– Гайда з нами, ми будемо за містом у шефа: сільський будиночок, спортивна форма, зимовий ліс, я тобі мапу зараз вишлю. По навігатору доберешся, там не складно, лише сто кілометрів. Збираємося всі в шість! – впевненим тоном зауважив він.

– А ти? – я майже захлиналася від образи. Він пропонує мені на ніч дивлячись їхати до чорта на роги по навігатору, самостійно по слизькій зимовій дорозі. Мене охопив розпач. Водійський досвід – всього рік. І то тільки на роботу і назад. Я ще невпевнено себе відчувала навіть на знайомому маршруті. А тут їхати вночі кудись в область за сто кілометрів. Він що, знущається?

– Пізніше Я підтягнуся, потрібно тут деякі справи закінчити. Та ти не бійся, там всі свої. Будуть Матильда з Марком, Маргарита з Сашком. Та й начальника мого ти знаєш…

– Але… – хотіла було сказати щось про своїх водійських навичках, про те, що мене зовсім не публіка бентежить, а зима і дороги. Але Сергій і слухати не захотів.

– Все, домовилися, я поспішаю. Тримай адресу, я тобі вислав, – і відключився.

Мене охопила паніка. «Як він не розуміє, що я боюся. Що у мене зовсім інші плани були на цей Новий рік. А тепер як там воно буде в тому незнайомому будинку серед глухих лісів і ледь знайомих співробітників Сергія, на дачі у шефа, у чужих стінах. Де ж він там зробить пропозицію? І взагалі, чи можливо воно на тій чужій території?» – в розпачі думала я і металася подумки між бажанням залишитися вдома і плакати в подушку про свою самотню жіночу долю і рішенням кинути все і рвонути назустріч своєму примарному щастя. Хотіла передзвонити, навіть знову набрала його номер. Але він був уже поза зоною. «Де він бродить перед Новим роком, що за справи такі вже строкові?»

Про вишуканий вечірній сукні довелося забути. Я почала гарячково нишпорити в шафі в пошуках привабливого спортивного привабливого, який міг би врятувати вирішальну хвилину мого особистого життя. Спочатку схлипувала, горювала, навіть злилася, потім заспокоїлася, змирилася з обставинами і зібралася з духом. Зрештою, ще нічого не втрачено. Може, так навіть прикольніше, на свіжому повітрі, серед справжніх, а не пластикових ялинок, під зоряним морозним небом. Романтика… Моя слухняна фантазія почала малювати чарівні картинки казкової новорічної ночі в дрімучому лісі поруч з людиною, який врятує мене від самотності і який сьогодні обов’язково скаже мені головні слова.

Треба було поспішати, щоб встигнути до шести до місця призначення. Рано теж припереться не хочеться, стояти там і мерзнути в очікуванні години Ч. Кілька разів переглянула маршрут. Начебто справді, нескладно, по трасі, потім повернути. Все, поїхала! Зібрався з речами і думками, глибоко вдихнула і натиснула на педаль газу.

Було вже чотири. Сутінки стрімко наздоганяли маленьку червону «Шкоду», яка повільно котилася назустріч своїй долі. Коли виїхала з міста, вже зовсім стемніло, ввімкнули ліхтарі на трасі, але тільки я виїхала за місто, дорога більше не висвітлювалася, а зустрічні машини сліпили очі навіть у крайній правій смузі. Я, як равлик, що сховався в свою машинку і повільно повзла десь збоку поспішали! автомобільному потоці, а роздратовані такою швидкістю водії то і справа обганяли мою червону черепашку. Здавалося, я навіть чую, як вони лаються. «Не трамвай, об’їдеш», – подумки, а іноді вголос огризалася я на їх умовні закиди. Однак до повороту з траси ще як до неба.

Я трохи зменшила вже хвилювання, звикла до керма і повільного руху і навіть почала відчувати задоволення від їзди. І раптом почався снігопад, та такий сильний, що скоро всі стекла машини заліпило важкої крижаний ватою. Найстрашніше, що вона ніяк не хотіла смахиваться двірниками, а вітер посилювався, і мело все щільніше. «Нічого не видно!» – з жахом подумала я і вирішила зупинитися, щоб прочистити скла. Але не змогла: узбіччя майже миттєво перетворилися на суцільні льодові замети.
Дорога теж змінювалася на очах. Рух на ній різко сповільнився, і тепер вже все повзли, як слимаки, тільки скидалися своїми обліпленими морозної манної віями-двірниками. А сніг все йшов і йшов. Здавалося, не збирався вщухати. А машини все сповільнювалися і сповільнювалися. І нарешті, зупинилися, переможені непереборним сніговим нашестям. Я, звичайно ж, теж зупинилася. Двигун не вимикала. Сиділа потихеньку і спостерігала, як скла покриваються білою пеленою, за якої навіть світла зустрічних машин не видно. Рух зовні припинилося. Білим-біло і тихо, тільки сніжинки з шурхотом сідають на дах машини. Нашіптують щось про швидкоплинність часу. А й справді, скільки? Я подивилася на годинник і трохи не вмерла від жаху. За тим повільним рухом і не помітила, як минуло три години. Там уже всі зібралися, запізнююсь. Що ж робити?

Спробувала відкрити дверцята і отримала снігову шапку на голову і крижаний вітер в обличчя. З переляку знову зачинилися у своїй мушлі. «Скільки ми тут будемо стояти? І наскільки палива вистачить, щоб піч не вимикати і грітися. А якщо закінчиться, що робити?»

Думки, як маленькі хмарки літали над головою. І я майже фізично відчувала, як вони повільно ростуть, збільшуються, насуваються і буквально стискаються навколо горла. На панелі приладів загорівся значок паливного бака. Я ніби обпеклася про нього, вимкнула двигун і фари. Спробувала вдивитися в білий покрив, який сховав мене від усього світу. Він був таким щільним, що навіть червоні габаритні вогні попереду стоїть машини не видно. Стало страшно. І майже миттєво – холодно. Залізна коробка остигала катастрофічними темпами. «Скільки я тут витримаю, щоб в бурульку не перетворитися? Що ж робити?» – пульсували в скронях панічні думки.

Набрала номер Сергія, але зв’язку не було. Невідомо, в полі ми застрягли або в лісі. По навігатору десь на середині шляху до наміченої мети. І яка тепер мета? Хоча б не врізати дуба тут серед снігів. Я вже не думала про новорічній вечірці. Стукаючи зубами, знову включила двигун. І відчула оглушливе, просто шалене самотність. Уважно прислухалася до звуків за вікном. Тільки вітер завиває, і сніг шарудить по даху, як ніби мете колючим мітлою по занесеним снігом автомобілів.

Десять Раз я вмикала і вимикала двигун, намагаючись зберегти тепло і не замерзнути. Поки він не заглох, остаточно поховавши мене в цій крижаній черепашці. Треба вибиратися звідси, може люди допоможуть, ті, які так само в пастку потрапили. Я спробувала відкрити двері, але її заклинило. То примерзла, то снігом засипало. Мене почало трусити вже не по-дитячому. Я навіть витягла з пакета Сергєєв подарунок і натягнула його просто зверху на куртку, тому що роздягатися в такий дикий холод було смерті подібно.

Невже дійсно доведеться замерзнути тут? І ніхто про це не дізнається? Ні, так не можна, це жах! Я як скажена почала стукати у вікна, натиснути на сигнал і верещати з усіх сил, щоб хоч хто-то з тієї сторони дійсності мене почув. Через деякий час пролунали голоси ззовні, як з іншого виміру, глухі, неясні, потім звуки металу об метал, ймовірно розкопували машину. «Тільки б не подряпали, – промайнуло в голові, а потім нова думка. – І нехай дряпають, хоча б мене звідси вишкребли». На склі бічного вікна з’явилася чиясь рука в рукавичці, розчистила круглий отвір, і я побачила в нього червоне, припорошене снігом чоловіче обличчя.

– Гей, відкрити двері зсередини! – голосно наказав він.

– Не можу, не знаю, як, – у відчаї закричала я.

– Там на дверях є кнопочка, натисніть її і спробуйте відкрити ручку, одночасно. Так. Ще раз!

Я кілька хвилин поралася з дверима, зрештою відсунула їх, спробувала відкрити, як лопатою, відсуваючи снігову масу. Побачила веселе чоловіче обличчя, оточене щільним білим серпанком.

– От і добре! – радісно сказав хлопець і обома руками витягнув мене з пастки. Ще раз заглянув у салон, схопив сумочку, сунув мені в руки, закрив двері. Потім потягнув за собою по проритому в снігу тунелю. – Ми думали, вже всіх дістали. А виявилося тут ще одна снігова королева залишилася, – він засміявся так весело й щиро, що я теж мимоволі посміхнулася своїми крижаними синіми губами.

А потім ми з моїм спасителем прийшли по сніжному коридором до галявини на узбіччі поряд з високими деревами (виявляється, ми зупинилися серед лісу). Людей багато, всі веселі, краснолицые, тупотять ногами навколо великого багаття. Гріються, п’ють щось міцне хто з пляшки, хто з чашки, жують бутерброди і шумно діляться своїми враженнями про подорож у новорічну ніч. Завірюха вже вщухла. Небо прояснилося, на ньому з’являються яскраві зірки. Хтось сунув мені в руку склянку з шампанським.

– Пийте, а то простудитесь, – каже мій спаситель і тихенько підштовхує ближче до вогню. І голос у нього такий знайомий, як з далекого спогади. – Що ж ви так довго мовчки в машині сиділи? Ми б вас давно вже витягли, добре хоч, почали сигналити.

– А я все чекала… — зніяковіла моя снігова королева. Хильнула шампанського. І тільки зараз відчув, як зголоднів. Подивилася уважно на спасителя, щоб подякувати. І раптом впізнала його. – Толік? Це ти?

Він теж уважно придивився до мене і як вибухнув.

– Кузьменко? Юлька? От так зустріч! Ну ти даєш? Я тебе просто не впізнав, ти красунею стала. І прикид у тебе такий кльовий, – він дивився на величезний светр об’ємної у в’язки, який був мені великий навіть разом з курткою.

– Але це не моє… подарунок… – я трохи зніяковіла, згадуючи кінцеву мету своєї подорожі. Лише на мить уявила собі, де там Сергій і що робить. Витягла телефон, подивилася на екран. Зв’язок була. Цілих п’ять рисок. І жодного пропущеного дзвінка. Мигцем подумала: «Йому все одно, де я і що зі мною?» Важка темна туга розлилася всередині. Але мій веселий спаситель, ніби відчув зміну настрою і поспішив змінити тему.

– Я так радий тебе бачити! Пам’ятаєш, як ми цілувалися на Новий рік в студентському гуртожитку?

– Так, було діло, – я збентежено опустила очі.

– Юлька, де ти, чим займаєшся?

– Я… – що я могла йому сказати про свою кар’єру не за фахом. Мені навіть соромно якось стало за те, що займаюся зовсім не тим, чим завжди хотілося. – Ти краще про себе розкажи. Я чула ти став відомим драматургом. До речі, я другого йду на виставу по твоїй п’єсі!

– Ого! Здорово! Та який там відомий, – він скромно опустив очі. – Просто пощастило. Це не головне. Головне, мені подобається писати. А ти? Ти такі класні вірші тоді писала, ти талант, Юлька, – він замріяно підняв очі на небо, засіяне зірками. – Пишеш?

Я не встигла відповісти, бо з усіх сторін закричали, потягнулися цокатися, вітати один одного, всі вже були добряче підігрітими.

– З Новим роком! З новим щастям! – кричали незнайомі люди. Кричав Толік. Обійняв. Чмокнув в щоку. Радісно і весело заглядав мені в очі, ніби це справді було чого-то дуже важлива для нас, а не звичайне початок чергового року.

– З новим щастям! – натхненно підхопила і я, заражаючись загальними веселощами і вірою. Я дійсно повірила в той момент у нове щастя, тому що все склалося саме так, як я хотіла. Ліс, зоряне небо, людина, який врятував мене від самотності. Все сходиться…

Все в житті відбувається тоді, коли має відбуватися. Не раніше, а не пізніше, а вчасно…