Один – мало, три – багато. А скільки ви хочете?

11


Так несподівано порадувала своїм раннім появою зима, здавалося, стала подарунком для всіх. Невблаганно скорочується кожні нові добу світловий день, завдяки окутавшему землю білому снігу, вже так не пригнічував. До вечора мороз міцнішав, тим сильніше підігріваючи азарт резвящейся у снігової гірки дітвори.

Биті десять хвилин стою і не можу вмовити доньку піти додому, ось вже в третій раз виставляючи заздалегідь приречений на провал ультиматум «ще п’ять хвилин, і ми йдемо». Раптом, недалеко від нас я помічаю маленьку дівчинку, їй років зо три, не більше. Зазвичай діти в такому віці гуляють у супроводі батьків, але це маленьке створіння, з ще не до кінця зійшла з щічок малюкової припухлістю, в абсолютному самоті (не рахуючи громіздкою льодянки в руках) веде нерівну боротьбу з величезною сніжною горою, видираючись біля її підніжжя і безуспішно намагаючись по заїждженій частини забратися вгору. Вдивляючись, я розумію, що ця дівчинка – дочка моєї доброї знайомої. «Вірочка – кричу я зверху – обійди з цього боку!» Дівчинка прислухаючись, слід моєю порадою і повільно піднімається вгору. По мірі наближення Вірочки я бачу, що на руках у неї немає рукавичок, точніше сказати рукавиці вона несе у руках, замість того, щоб одягти їх.

— А чому ти рукавиці не одягла, адже холодно!
— Мама даля мені нові валезки, а я їх надечь не можу.

Рукавиці їй самій не надіти, адже це новомодні краги, практичні рівно настільки, наскільки незручні з точки зору самостійного одягання їх на руку маленькою дитиною. Допомагаю надіти рукавиці на вже почервонілі ручки.

— Ти що, одна?
— Ні, з Тяней.

Таня – старша дочка все тієї ж моєї знайомої, їй – шість. Мама відправила їх гуляти вдвох, але сестра Вірочки, незважаючи на гучний титул «старша», по суті, теж дитина, але з іншими, більш дорослими щодо Верочкиных інтересами. Вона загубилася десь у натовпі дітей і, не звертаючи на сестричку ніякої уваги, катається з друзями з більш крутих гірок.

В обмін на обіцянку, що, повернувшись з прогулянки, ми спільно будемо пекти млинці, мені, нарешті, вдалося умовити мою п’ятирічну Зою піти додому. Але весь недовгий зворотний шлях з гірок, і вдома, інтенсивно збиваючи з Зоиной допомогою тісто, я ніяк не могла позбутися думки про маленьку Вірочці, самотньо бродить в натовпі дітей, яка могла б запросто обморозити пальчики, якщо б ми випадково зустрілися.

Світла – мама Вірочки і Тані, молода і приємна жінка, якій нещодавно виповнилося лише 30. Швидше за все, вона відправила дітей гуляти, щоб в спокійній обстановці зробити щось по дому, або просто, не бажаючи жертвувати особистим часом, призначила старшу з дочок «старшої» (вибачте за тавтологію) і благословила своє потомство на приємне проведення часу. На жаль, ця ситуація не рідкість. Часто доводиться спостерігати за тим, як змучені життям, побутом та браком часу мами зриваються на дітях або «спихають» їх лише трохи старших братів і сестер, пригрозивши, що інакше обидва підуть додому. Що ж змушує цих морально втомлених, незадоволених життям, часто фізично нездорових жінок, при цьому мають чітке і зовсім ще свіже уявлення про материнство, народжувати друге (і більше) дітей?

1. Причина перша – традиційна.

«Народити двох дітей, бажано до 30, а інакше що скажуть люди?!» – яка передається з покоління в покоління установка. Не один, не три, а саме два! І дуже схоже на те, що дане твердження на сьогоднішній день анітрохи не втратило своєї актуальності. Якимось магічним чином ми знову і знову продовжуємо керуватися простим алгоритмом думок наших прапрабабок: «Один – мало, троє – багато – не прогодуємо, а двоє – те, що потрібно, якщо раптом помре, то другий все одно залишиться, і буде хоч кому склянку води подати перед смертю». Багато слідують у прямому сенсі слова генетично закладеної аксіомі, найчастіше, навіть не усвідомлюючи цього. Дітей має бути двоє, і крапка. Та яке там «я втомилася, поки з одним не справляюся, почекаю ще трохи», а вже «більше не хочу» взагалі вголос вимовляти небезпечно, станете предметом загальних обговорень до тих пір, поки вас на цій посаді не змінить хтось інший.

Поспіх – поганий порадник у будь-якій справі, а вже в ухваленні рішення на користь материнства і поготів, тому перш ніж піддаватися загальній тенденції, задайте собі питання: а мені цього і справді хочеться?

2. Причина друга – матеріальна.

Материнський капітал, як на це і розраховували наші влади, робить свою справу. Народжуваність сильно зросла, і це, судячи по всьому, ще не межа. Ні, я не намагаюся вести пропаганду в користь скасування грошових пільг або максимум однієї дитини в сім’ї. Певну винагороду, безумовно, приємний бонус за те, що ти так і робиш з радістю, але ніяк не навпаки: народжувати потрібно стільки, скільки ти реально ХОЧЕШ і в змозі витягнути, не тільки фінансово (і МК в цьому відношенні навряд чи варто брати до уваги), але емоційно і фізично. З точки зору легітимності, реальність обіцяних за другу дитину коштів вельми сумнівна, в тому сенсі, що це не живі гроші, які ви зможете витратити на свій розсуд, але, не дивлячись на це, складається враження, що йде просто масова істерія під гаслом «Встигни народити другого до кінця 2016 року». Більш того перебувають екземпляри, які встигли за цей час народити не тільки другого, але і третьої дитини, щоб отримати за це покладається на одній з урядових програм земельний наділ. Я особисто знаю маму, яка за минулі десять років, поспішаючи встигнути, народила трьох, в результаті чого заробила серйозні проблеми зі здоров’ям. МК та земельна ділянка вона отримала, але коштувало це таких жертв?

3. Причина третя – сентиментальна.

Відірвані від реальності дитячі фантазії, які звучать приблизно так: «Я ще в дитинстві вирішила, що народжу двох, і ось я їх народила». Відмінно! Але що ж далі? Адже народити, як би парадоксально це не звучало, саме просте. Важливо розуміти, що сім’я, материнство – це не дитячі ігри в дочки-матері, де без шкоди для себе можна мати хоч п’ятьох. Щоб зрозуміти, скільки дітей ти насправді хочеш, потрібно спочатку народити одного, з’ясувавши для себе на зміст поняття материнство.

Поганим прикладом у цьому відношенні служить транслюється реклама повсюдно або горезвісні серіали, в яких мама трьох, а то і п’ятьох дітей виглядає практично як модель з обкладинки глянсового журналу, завжди посміхається, а її діти слухняно сидять по своїх місцях кипінно-білої кімнати, і, вторячи своєю сяючою від щастя матусі, теж посміхаються. Реальність абсолютно протилежна, якщо звичайно ви плануєте виростити з дитини повноцінну особистість, а значить, присвячувати йому багато часу і сил, іноді на шкоду налагодження побутових моментів і особистим інтересам. Щасливим винятком у цьому плані, можна назвати, хіба що, колишню дружину Абрамовича або Анджеліну Джолі з цілим штатом няньок в арсеналі, але хто вам сказав, що і там немає проблем?

Одного разу, коли моя Зоя була зовсім малою, я часто з ранку їздила з нею на колгоспний ринок, щоб встигнути купити садових овочів і ягід у місцевих бабусь. Ринок – справа клопітка, не прицінюватися там не можна, інакше обдеруть як липку. Бабусі навперебій розхвалюють свій товар, а коли в руках у тебе дитина, так і норовить з них вислизнути, процес може стати справжнім випробуванням. Стоячи в натовпі голосящих торговок я впіймала на собі співчутливий погляд однієї з них, яка раптом сказала: «Ось рости дітей – мучся, а для чого?» – розгубившись, я не знайшлася, що на це відповісти, але, схоже, ця жінка й не чекала відповіді, було схоже на те, що вона вела внутрішній діалог, а побачене змусило її говорити в голос, і вона продовжила: «Мій-то, молодший, який був, це ж жах! А щас чого?! Ой, та навіщо я його народила?!»

Купивши все що потрібно, я посадила Зою в машину, і ми вирушили додому, але слова цієї жінки, здається, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Судячи з того, як вона казала, молодший син – її біль. Мені було нескінченно шкода торговку, і, тим не менш, я розуміла, що ця ситуація, швидше за все, є результатом якоїсь з її помилок виховання, напевно, допущеної на тлі вічної втоми і брак часу.

Ще тоді, я абсолютно чітко для себе визначила ряд правил, якими буду керуватися, наважуючись на друге (і наступне) материнство.

1. Впевненість у тому, що скупчився всередині тебе величезного шматка нерозтраченої любові, ласки, турботи, уваги, бажання прийти кому-то на допомогу вистачить на всіх порівну.
2. Готовність віддати, а не перетерпіти, готуючи ґрунт для «гідного» старості.
3. Визначаючись з кількістю дітей, діалог у першу чергу потрібно вести з собою, винятком у цьому відношенні може стати тато майбутнього малюка, але бабусь, дідусів, тіточок, подруг та інших любителів давати поради підключати до процесу прийняття рішення не можна.
4. Покладати на старшу дитину обов’язки, пов’язані з вихованням молодших – порочна практика. Таким чином, ви, по суті, позбавляєте дитинства одного свого дитини за рахунок іншого. І вже тим більше не варто обманювати себе і оточуючих (а де-факто знаходити собі виправдання), заявляючи, що це виховає в дітях братсько-сестринські почуття. Той факт, що найяскравішим враженням дітей, які виросли в одній сім’ї, є бійки і дільба, в тому числі і батьківської любові, красномовніше всяких аргументів доводить, що ви перебуваєте в полоні хибних уявлень.

Перманентна втому, озлобленість, відсутність часу – явні ознаки того, що з такою дитиною, як мінімум, потрібно почекати. Забезпечити гідний рівень виховання, балансуючи на грані норми і її відсутності, практично неможливо. Результат всього цього вам, швидше за все, доведеться споглядати десяток років потому, коли вже доросла людина, який вчора був вашим маленьким дитиною, нагадає вам все те, чого йому так не вистачило. Найдурніше розраховувати на те, що статус матері все спише, адже завжди можна заявити: «Я тебе народила, ночей не спала, мучилася, а ти… невдячний…». Але не забувайте, що дитина не просив вас його народжувати, ви, мабуть, зважившись це зробити, керувалися однією з трьох вищевказаних причин, геть забувши про те, що найбільше, на що можна розраховувати – радість материнства, а якщо пощастить, то нащадка, якими будете пишатися. В іншому випадку, як мінімум, ризикуєте стати героєм анекдоту про людину, який лежачи на смертному одрі в оточенні безлічі дітей, згадував своє нелегке життя і з жалем думав: «А пити-то не хочеться!»