«Сафо XX століття»

11


Так називали сучасники Анну Ахматову.

«Мого предка хана Ахмата вбив вночі в його шатрі підкуплений російська вбивця, і цим, як оповідає Карамзін, скінчилося на Русі монгольське іго. В цей день, як в пам’ять про щасливу подію, з Стрітенського монастиря в Москві йшов хресний хід. Цей Ахмат, як відомо, був чингизидом. Одна з княжен Ахматовых – Парасковія Єгорівна – у XVIII столітті вийшла заміж за багатого і знатного симбірського поміщика Мотовілова. Єгор Мотовилов був моїм прадідом. Його дочка Ганна Єгорівна – моя бабуся. Вона померла, коли моїй мамі було 9 років, і на честь її мене назвали Ганною…»
(зі спогадів Ганни Ахматової)

Майбутня велика поетеса Анна Ахматова народилася 23 червня 1889 року в сім’ї морського інженера, капітана 2-го рангу Андрія Антоновича Горенко та його дружини Інни Еразмівною, в дівоцтві Стогової на ст. Великий Фонтан під Одесою.

У Анни були три сестри – Ірина, Інна, Ія і два брати – Андрій і Віктор.

Через рік після народження Ганни сім’я переїхала в Царське Село, де глава сім’ї став колезьким асесором, чиновником для особливих доручень Держконтролю.

У дітей найбільша близькість була з матір’ю, яка була доброю і чуйною людиною, начитана жінка, любила вірші, змогла прищепити любов до поезії і дочки.

Ставши дорослою, Анна Ахматова в одній з «Північних елегій» присвятила матері такі рядки:
«…жінка з прозорими очима
(Такої глибокої синяви, що море
Не можна не згадати, поглядевши в них),
З рідкісним ім’ям і білою ручкою,
І добротою, яку у спадок
Я від неї неначе отримала,
Непотрібний дар моєї жорстокої життя…»

У Царському Селі Ганна прожила до шістнадцяти років.

Її перші дитячі спогади такі: «Зелене, сире пишність парків, вигін, куди мене водила няня, іподром, де скакали маленькі строкаті конячки, старий вокзал».

Але кожне літо Ганна проводила під Севастополем, на березі Стрілецької бухти.

Читати вчилась по абетці Льва Толстого. А говорити по-французьки почала сама, просто будучи присутнім на заняттях вчительки зі старшими дітьми.

У 1900 році Анна вступила в Царскосельскую Маріїнську жіночу гімназію, де навчалася спочатку погано, потім все краще, але навчання в гімназії ніколи не любила.

Пізніше Ахматова писала про себе: «Я робила все, що належало у той час благовоспитанной панночці. Вміла скласти за формою руки, зробити реверанс, чемно і коротко відповісти по-французьки на питання старої дами, говела на Страсному в гімназійної церкви. Зрідка батько… брав з собою в оперу (у гімназійному плаття). в Маріїнський театр (ложа). Бувала в Ермітажі, в Музеї Олександра III. Навесні і восени в Павловську на музиці – Вокзал… Музеї і картинні виставки… Взимку часто на ковзанці в парку…»

Свій перший вірш Ахматова написала в одинадцять років.

Коли батько дізнався, що дочка пише вірші, то, назвав її «декадентської поетесою» і сказав: «Не сором моє ім’я». На думку батька, дочка дворянина не повинна писати вірші, а тим більше публікувати їх. Ганна відповіла: «Та не треба мені твого імені!».

Так і з’явився її псевдонім Ахматова за прізвищем прабабусі по материнській лінії.

У Царському Селі в 1903 році зовсім ще юна Анна познайомилася в Різдвяний святвечір з Миколою Гумільовим.

У свої 14 років Аня Горенко була стрункою чорнявій білошкірої красунею з величезними сірими очима, і точеним профілем.
А 17-річний Гумільов красою не відзначався, однак закохався в Анну, зробивши її своєю Музою і Прекрасною дамою. Нерозділене кохання тільки раззадоривала юнака.

А Ганна Горенко закохалася в репетитора з Петербурга. Володимира Голенищева-Кутузова.

У 1905 році після розлучення з чоловіком Інна Еразмівна забрала дітей і переїхала до Євпаторії. У Ганни загострився туберкульоз і їй був корисний морське повітря. Під час тривалих прогулянок вона насолоджувалася морськими пейзажами.

У 1906 році Гумільов поїхав в Париж, вирішивши вирвати з серця свого фатальну любов і приміряти маску розчарованого героя. А Ганні стало бракувати його закоханості.

Останній клас Горенко проходила у Фундуклеївській гімназії в Києві, яку і закінчила в 1907 році. Жила вона в цей час у родичів у Києві. У 1908-1910 роках вона навчалася на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів і листувалася з поїхала в Париж Гумільовим.

В цей же час відбулася перша публікація її вірша «На руці його багато блискучих кілець…» в паризькому російському тижневику «Сіріус», видавцем якого був Гумільов.

Юній Ганні весь цей час хотілося вирватися з-під нагляду дорослих.

У 1910 році вона прийняла офіційну пропозицію Гумільова стати його дружиною. А через місяць вона опинилася в Парижі, де зустрілася з тоді ще нікому невідомим художником Модільяні. Він попросив дозвіл написати її портрет. І у них стався пристрасний, але короткий роман.

У тому ж 1910 році Анна Горенко та Микола Гумільов повінчалися в Миколаївській церкві села Микільська слобідка під Києвом. Родичі Гумільова на вінчанні не були присутні, так як вважали, що їхній шлюб скоро розпадеться.

У травні подружжя вирушили у весільну подорож до Парижа, повернувшись в Росію, провели літо в Слепневе, тверському маєтку матері Миколи Гумільова.

Після чого вони переїхали в Петербург, де Ганна відвідувала жіночі історико-літературні курси Н. П. Раєва.

Навесні 1911 року знову побували в Парижі, після повернення в Петербург вийшла перша публікація Ганни під псевдонімом Анна Ахматова – вірш «Старий портрет» у «Загальному журналі».

«Сафо XX століття»
© Ганна Ахматова на малюнку Модільяні. 1911 рік

Навесні 1912 року подружжя подорожували по Північній Італії. У вересні цього ж року у подружжя народився син Лев Гумільов.

«Сафо XX століття»
© L. Gorodetsky commons.wikimedia

У 1912 році вийшла і перша збірка Ахматової «Вечір» з передмовою М. А. Кузьміна. «Любий, радісний і сумний світ».

Своїм учителем Анна Ахматова вважала Анненського, вона сама писала: «Я веду свій початок від віршів Анненського. Його творчість, на мій погляд, позначене трагізмом, щирістю і художньою цілісністю».

У 1912 році Анну Ахматову обирають секретарем нещодавно утвореного «Цеху поетів».

Її слава росте, в 1913 році Ахматова виступає перед величезною аудиторією на Вищих жіночих Бестужівських курсах, художники пишуть її портрети, поети присвячують їй віршовані послання, в їх числі Олександр Блок. У цей час з’явилися чутки про їх таємний роман. Модільяні пише їй палкі листи з Парижа.

Але в особистому житті Ахматової далеко не все гладко.

У 1912 році Гумільов закохався у свою юну племінницю Марію Кузьміна-Караваєва, яку зустрів у маєтку своєї матері. Дівчина відповіла йому взаємністю, але вона була хвора туберкульозом і незабаром померла.

Однак навіть народження сина не розпалило в серці Гумільова колишньої любові до дружини.

Пізніше Ахматова писала: «Микола Степанович завжди був неодружений. Я не уявляю собі його одруженим». Але і сама вона не відчувала себе хорошою матір’ю і відправила сина до свекрухи.

Навесні 1913 року Ахматова познайомилася з Миколою Володимировичем Недоброво і між ними зав’язалася трепетна дружба.

У серпні Микола Гумільов добровольцем записався в лейб-гвардії Уланський полк, і пішов на фронт.

У 1914 році вийшла книга Ахматової «Чотки». Вірші цієї збірки багато в чому носили автобіографічний наліт. Багато сучасники бачили в них ліричний щоденник автора.

«Сафо XX століття»
© Ольги Кардовской, 1914 рік

Після «Чоток» слава обрушилася на Ахматову.

Збірник високо оцінили М. І. Цвєтаєва і Б. Л. Пастернак.

У роки першої світової війни Ахматова надовго замовкла, висловивши свою біль в «Молитві» і «в Липні 1914».

В ці роки загострилася її туберкульоз, який довелося довго заліковувати. У 1915 році вона лікувалася у Фінляндії, а літо 2016 року провела під наглядом лікарів у Севастополі, тут же відбулася остання зустріч з Недоброво.

У березні 1917 року Ганна проводила Гумільова за кордон, Російський експедиційний корпус, де він згодом був нагороджений двома Георгіївськими хрестами за хоробрість, а сама поїхала в маєток матері чоловіка Слепнєво, де все літо провела з сином і свекрухою і писала вірші.

Восени 1917 році вийшла поетична збірка Анни Ахматової «Біла Зграя».

Незважаючи на розрізнену емоційність ліричних переживань, збірка здається єдиним цілим. Не даремно Володимир Маяковський написав: «Вірші Ахматової монолітні і витримають тиск будь-якого голосу, не давши тріщини».

У 1918 році, коли Гумільов повернувся в Росію, Ахматова повідомила йому, що їй потрібен розлучення, так як вона покохала іншого людини.

Гумільов, незважаючи на те, що їх шлюб важко було назвати щасливим, був приголомшений. Він намагався відмовити дружину від прийнятого рішення, але вона залишилася непохитною. І отримавши розлучення, зв’язала свою долю з відомим фахівцем з Давнього Єгипту Володимиром Шилейко. Син Лев залишився з бабусею і батьком. Гумільов не раз потім приводив сина в гості до матері їх з Шилейко квартиру.

Після Жовтневої революції Ахматова не схотіла емігрувати, залишившись у «своєму краю глухому і грішному».

У 1921 році вийшли збірки Ахматової «Подорожник» і «Anno Domini MCMXXI», основний лейтмотив яких печаль про долю своєї батьківщини й містичні мрії про «великої земної любові».

У 1922 році М. С. Шагінян написала про поетесу: «Ахматова з роками все більше вміє бути приголомшливо-народної, без всяких quasi, без фальшу, з суворою простотою і з безцінною скупістю мови».

Післяреволюційні роки виявилися важкими для Ахматової – помер Блок, розстріляний Гумільов, з Шилейко вона розлучилася.

Але Ахматова знаходить в собі сили і бере участь у роботі письменницьких організацій, у літературних вечорах, публікується в періодиці.

Потім знаходить роботу в бібліотеці Агрономічного інституту.

У 1922 році Ахматова виходить заміж за мистецтвознавця Н. Н. Пуніна, з яким проживе 15 років.

У 1924 році нові вірші Ахматової останній раз з’являються в пресі, на її ім’я накладено негласну заборону. А в пресі з’являються тільки її перекази і стаття «Про Казці про золотого півника» А. С. Пушкіна.

У 1935 році заарештували її син Л. Гумільов і Н. Пунін.

Ахматової допоміг скласти лист звернення до Сталіна Булгаков, до клопотів підключилися Л. Сейфуллина, Е. Герштейн, Пастернак Б., Пильняк Б. і Гумільова з Пуніна звільнили.

У 1937 НКВС готувало матеріали на саму Анну Ахматову для звинувачення її у контрреволюційній діяльності.

А в 1938 році знову заарештований син Ахматової. Тоді поетеса починає писати свій знаменитий цикл «Реквієм», який довгі роки не вирішувалася записати на папері.

У 1939 році на прийомі на честь нагородження письменників Сталін запитав про Ахматову, вірші якої дуже любила його дочка Світлана: «А де Ахматова? Чому нічого не пише?».

Видавництва кинулися виконувати волю вождя – після 17-річної перерви у 1940 році виходить її збірка «З шести книг», в який увійшли і старі й нові вірші після ретельної цензури. Але збірка облаяла критика, і його вилучили з бібліотек.

Поема Ахматової «Реквієм» була опублікована лише в 1987 році.

Велика Вітчизняна війна застала Ахматову в Ленінграді.

У 1941 році вона написала стихотворенье «Клятва», в 1942 «Мужність».

За розпорядженням уряду, Анну Ахматову, у якої вже почалися дистрофічні набряки, евакуювали в Ташкент, де вона провела два роки.

У цьому місті вона напише багато віршів і почне роботу над «Поемою без героя».

У травні 1943 року був виданий ташкентський збірка віршів Ахматової «Моя азіатка». І в цьому ж році вона отримала медаль «За оборону Ленінграда».

15 травня 1944 року Ахматова прибула до Москви, де жила у своїх друзів Ардова на Великій Ординці, а влітку повернулася в Ленінград, і виїхала на Ленінградський фронт з читанням віршів.

В ленінградському Будинку письменників з великим успіхом пройшов творчий вечір Ахматової і починаючи з 1946 року її творчі вечори регулярно проходили в Ленінграді і Москві.

Але 16 серпня відбулися Загальні збори ленінградської творчої інтелігенції, на якому з розгромним доповіддю виступив А. Жданов. Творчість Ахматової І Зощенко було оголошено ідеологічно чужим і шкідливим. Збори одноголосно підтримала лінію ЦК.

Вже підготовлені до випуску збірки Ахматової «Анна Ахматова. Вірші» і «Анна Ахматова. Вибране» не вийшли у світ.

Причиною гонінь на Ахматову, швидше за все, послужило відвідування її англійським істориком В. Берліном.

1 вересня 1946 року Президія правління Спілки письменників СРСР постановив: виключити Анну Ахматову і Михайла Зощенка з Союзу радянських письменників.

Анна Ахматова залишилася без засобів до існування, вона була позбавлена продовольчих карток. В її кімнаті кілька разів обшуки, після чого було встановлено прослушивающее пристрій.

З великим трудом Борис Пастернак виклопотав виділення 3000 рублів від Літфонду для голодуючої Ахматової.

А в 1949 році знову були знову заарештовані Пунін і Лев Гумільов.

Ахматова постійно ходила по кабінетах, докладаючи всіх зусиль, щоб звільнити сина, який пройшов усю війну і дійшов до Берліна.

Незважаючи на те, що заради звільнення сина з таборів Ахматової довелося написати Сталіну хвалебне стихотворенье, втім, даремно, своє справжнє ставлення до деспота вона висловила зовсім в інших віршах:
«Я приснюсь тобі чорною вівцею,
На нетвердих, сухих ногах,
Підійду і заблею, завою:
«Солодко ль вечеряв, падишах?
Ти всесвіт тримаєш, як намисто,
Світлій волею Аллаха зберігаємо…
І припав ль синку мій за смаком
І тобі, і дітям твоїм?»

Після смерті Сталіна редактори стали менше тремтіти і, незважаючи на перепони, як і раніше расставляемые бюрократами, вірші Ахматової стали з’являтися у пресі.

19 січня 1951 року за пропозицією Олександра Фадєєва Ахматова була відновлена у Спілці письменників.

У травні у Ахматової стався перший інфаркт міокарда, вона жила в цей час у Москві у Ардова.

Перед тим, як лягти в лікарню Ахматова викликала Е. Герштейн і передала їй на зберігання свої рукописи та документи. А виписавшись з лікарні і все ще перебуваючи в Москві, Анна Андріївна дізналася, що виселена з Фонтанного Будинку на вулиці Червоної Кінноти.

21 червня 1953 року вона отримала звістку про смерть Миколи Пуніна у воркутинському гірничо таборі в селищі Абезь.

А 5 лютого 1954 року вона подала на ім’я Голови Президії ВР СРСР Ворошилова прохання про перегляд справи Льва Гумільова. І тільки 11 травня 1956 року син був реабілітований за відсутності складу злочину.

За рік до цього, в травні 1955 року Ленінградське відділення Літфонду виділив Ахматової в письменницькому селищі Комарово дачний будиночок. Ахматова назвала його «Будкою».

«Сафо XX століття»
© Olgvasil commons.wikimedia

У жовтні 1961 року Анна Ахматова була прооперована в хірургічне відділення першої Ленінградській лікарні, куди вона потрапила через загострення хронічного апендициту.

Після операції у неї стався третій інфаркт міокарда. Новий 1962 рік вона зустріла в лікарні.

А в серпні 1962 року Нобелівський Комітет висунув Анну Ахматову на Нобелівську премію, яку вона не отримала.

До початку 60-х років навколо Ахматової утворився коло учнів.

У 1963 році Анна Ахматова була висунута на Міжнародну літературну премію «Етна-Таорміна».

30 травня 1964 року в Москві в музеї Маяковського відбувся урочистий вечір, присвячений 75-річчю Анни Ахматової.

1 грудня 1964 року Анна Ахматова виїхала в Італію, де на урочистому прийомі в Римі в замку Урсіні Ахматової була вручена літературна премія «Етна-Таорміна» за 50-річчя поетичної діяльності та у зв’язку з виходом в Італії збірки її вибраних творів.

А 15 грудня 1964 року Оксфордський університет прийняв рішення: присвоїти Ганні Андріївні Ахматової ступінь і мантію почесного доктора літератури.

У 1965 році був виданий останній прижиттєвий збірник Ахматової «Біг часу» і в жовтні відбувся останній публічний виступ Ахматової на урочистому вечорі у Великому театрі, присвяченому 700-річчя з дня народження Данте.

В цей час Ахматова жила в Комарово, куди до неї приїжджали друзі.

10 листопада 1965 року у Ахматової стався четвертий інфаркт міокарда. 19 лютого 1966 року вона переїхала з лікарні в підмосковний кардіологічний санаторій.

4 березня вона зробила останній запис в щоденнику: «Увечері, лягаючи спати, шкодувала, що не захопила з собою Біблію».

5 березня 1966 року в Домодєдово Анна Ахматова померла, вона була відспівана 10 березня за православним звичаєм у Миколаївському Морському соборі Ленінграда і похована кладовищі в селищі Комарово під Ленінградом.

Але закінчився тільки земний життєвий шлях Анни Ахматової, її поетична і духовне життя триває і впливає не тільки на розум і серця росіян, але і на людей живуть далеко за межами Росії.

Творчість Ахматової отримало світове визнання.

І на завершення хочеться навести слова М.Струве: «Не тільки замовк неповторний голос, до останніх днів вносить у світ таємну силу гармонії, з ним завершила свій коло неповторна російська культура, що проіснувала від перших пісень Пушкіна до останніх пісень Ахматової».

Безсумнівно, поезія Ахматової – невід’ємна частина російської культури. Але не тільки. Вона ввійшла і в світову і в радянську культуру і продовжує жити в сучасній російській культурі.

У 1988 році про Анну Ахматову був знятий документальний фільм «Реквієм», в якому взяв участь тоді ще не пішов з життя її єдиний син Лев Миколайович Гумільов.