Справжня жінка

17


Жінки ставляться до жіночого роду. Але всі ми різні…

Людські особини діляться на жіночі і чоловічі. Здається, все зрозуміло. Ось жінки, а ось чоловіки. Але не все так просто, як здається. Жінки поділяються на жінок і на… дуже жінок. Не згодні?

Чому ж тоді одним з нас дуже важливо бути впевненими у своїй красі і привабливості. Причому, у будь-якій ситуації: чи то вихід «у світ» або на роботу, винос сміття або рядовий похід в магазин. А іншим затишно в їх тихому маленькому світі в зручній непомітною одязі, з «кінським хвостиком сіреньких волосся, з сумками, не знаючими, що таке косметичка, з поличками у ванній, ніколи не бачили тюбиків з кремами всяких фасонів і форм. Їх не хвилюють розмови про «правильній їжі». Правильна їжа для них «смачна та ситна», а без м’яса з картоплею і їжа не їжа…

Волею долі я опинилася в обласній лікарні. Нещасна і змучена спрямовувалася на медсестринський пост, дізнатися в якій палаті мені належить провести кілька болісних днів. Біля однієї з палат стояла невисока худенька жінка в яскравому красивому халаті, її світле фарбоване волосся, укладене в акуратну високу зачіску і особа з яскравим макіяжем, мимоволі привернули мою увагу. Вона виглядала як якесь чужорідне тіло на тлі невиразних лікарняних стін і блідих пацієнтів, стомлено бредуть по коридору.

Проходячи повз жінки, я подумала: «Чекає на когось, чи що? Намарафетилась, як…»

Дізнавшись у медсестри номер палати, вирушила шукати місце проживання. Мене чекала палата, біля якої бачила яскраву жінку. Зараз її не було на посаді.

Увійшовши в палату, я відразу побачила її. Вона сиділа на ліжку, а навколо скупчилися жінки, про щось розмовляючи з нею. Привітавшись, я почала обживатися на ліжку, стала моєю особистою «кімнатою» на кілька лікарняних днів.

Дивно, у звичайному житті для комфорту нам потрібно безліч різних речей і особистий простір, але потрапляючи в лікарню, задовольняємося ліжком і тумбочкою і, як не дивно, швидко обживаємось…

Зайнята думками про свою недугу, жаліючи себе, я неприязно поглядала в бік размалеванной дами, дивуючись її бажанням залучати до себе увагу в цій обителі страждань.

Хвилин за десять двері палати відчинилися, увійшла медсестра, тримаючи в руках лікарняну сорочку яскравого зеленого кольору.
— Пора! – підійшовши до яскравої блондинки, вимовила вона, віддаючи їй сорочку.
Блондинка, охнув, притисла руки до накрашенному роті.
— Тримайся, Оленка! Все буде добре! – почали наставляти її сусідки по палаті.
Лена швидко скинула з себе халат, накинула зелену сорочку. Дві медсестри вкотили в палату каталку, поклали на неї жінку і, легко маневруючи громіздкою технікою, пішли.

Забувши про свої переживання, я з хвилюванням дивилася на закрити двері.
— Відвезли Оленку, — прошепотіла жінка, що лежить на сусідньому ліжку.
— А що з нею? — пошепки запитала я.
— Нирку видаляти повезли.

Мої очі, кілька днів примружені від постійної ниркової коліки, відчинилися.
— Нирку?
— Так, — зітхнувши, ствердно відповіла жінка, — збирала яблука, захотіла дістати ті, що високо на дереві, залізла на нього, не втрималася, звалилася на землю, вдарилася дуже. Кілька днів у своєму місті в лікарні лежала, два дні тому привезли сюди, зовсім погана була. Лікарі сказали, що нирку не вдасться врятувати, треба видаляти. Боїться, думає, що помре. Вчора плакала весь день. Потім вийшла з палати. Думали все: куди пішла? Виявляється, до лікаря ходила, вмовила, щоб дозволив нафарбованою в операційній з’явитися. Дозволив ось. Хоча заборонено. Це її трохи заспокоїло. Розумієте, боїться, що помре, але ще більше боїться, що негарна буде лежати, коли з нею прощатися будуть. Вранці, як прокинулася, почала наводити марафет: причесалась, нафарбувалася. Ми її, як могли, підтримували.

— Ну і ну! — тільки й змогла відповісти я, мимоволі засоромившись свого горя, і дивуючись силі цієї тендітної жінки.

Минуло томливих дві години. Нарешті двері палати розкрилася і каталку, з лежачою на ній Оленою, підкотили до її ліжка. Швидко і вміло переклавши жінку на ліжко, медсестри віддалилися, попередньо попередивши всіх, щоб води прооперованої не давали, а тільки губи змочували.

Хвилин двадцять Лена лежала тихо, навіть безтурботно. Вона була схожа на королеву. Копиця світлих фарбованих волосся, зібраних у високу зачіску, густі чорні вії нафарбовані, легкий рум’янець, яскраві губи створили диво. Він не була схожа на людину, тільки що втратив нирку. Здавалося, спить жінка, яка повернулася з бенкету.

Несподівано мені в голову прийшла думка: «А адже якщо б з нею сталося непоправне, вона дійсно виглядала б красунею в той жахливий час». А потім відвідала мене друга думка: «чи Змогла б я думати про красу в подібній ситуації?» Знаючи себе, думаю, що ні. Хоча завжди привожу себе в порядок, якщо доводиться вийти у двір винести сміття.

Прийшовши в себе, радіючи подарованої можливості жити, Лена кілька днів тішила нас розповідями про свою нелегку, навіть важкій жіночій долі. Оповідання Олени, що оповідають про сумні, невеселі події її буття, були пронизані тонким гумором і самоіронією, змушували нас голосно сміятися, забувши про жалі й печалі.

Пройшло кілька років з тих пір. Я не пам’ятаю осіб сусідок по палаті. Пам’ятаю тільки Лену.