Астрід Ліндгрен: «Закон не забороняє стареньким лазити по деревах!»

14


У вісімнадцять років вона стала матір’ю-одиначкою, що було дуже ганебно для того часу. Ніхто й ніколи не дізнався імені батька її первістка просто тому, що вона дала слово мовчати. Однак саме завдяки своїм дітям вона стала автором «Карлсона, який живе на даху», «Пеппі Довгапанчоха», «Еміля з Леннеберги» і багатьох інших чудових книг. Та й сама вона залишалася дитиною до самої старості.

Той, хто знайомий з «Емілем», легко представить і дитинство письменниці. Астрід Анна Емілія Ерікссон народилася 14 листопада 1907 року в Швеції на хуторі Нес, який був дуже схожий на той, де жив Еміль. Майбутня письменниця росла в атмосфері любові і добра. Консервативні батьки Астрід раділи, коли дочка приносила зі школи відмінні оцінки по рукоділлю. Вони були впевнені: тепер їх дівчинка вдало вийде заміж і стане гарною дружиною і матір’ю. Про більшому вони, втім, як і інші жителі хутора, ніколи і не мріяли. Але Астрід не збиралася сидіти вдома в очікуванні нареченого. Вона влаштувалася на роботу в місцеву газету і тут же коротко постриглася. Її батько обурювався і змушував дочку носити шапку на людях.

А у вісімнадцять років майбутня письменниця завагітніла. «Але вся біда була в тому, що вийти заміж за свого обранця я не могла і, вже вагітною, вирішила виїхати з рідного села назавжди, — згадувала Астрід. — Я поїхала. Простіше кажучи, втекла зі страху накликати позор на батьків. Позашлюбна дитина по тим часам – справжня трагедія. Коли мій коханий дізнався про моє рішення, він не став мене відмовляти, а дав грошей і взяв з мене слово мовчати. Думка позбутися дитини навіть не приходила мені в голову — я дуже хотіла стати матір’ю і вирішила народити у що б то не стало». Астрід Еріксон виїхала в Данію, велике місто Копенгаген: там було легше загубитися. Ніхто так і не дізнався імені батька Ларса (так вона назвала сина). Подейкують, що ним був редактор тієї самої газети, куди влаштувалася Астрід відразу після закінчення школи. Але це лише здогадки. Дівчина дала слово коханому, що ні за що на світі не ославит його. І стримала обіцянку.

Астрід, перебуваючи без роботи і без засобів до існування, змушена була залишити дитину на піклування хорошим знайомим. Вона переїхала в Стокгольм і, закінчивши курси машинопису та стенографії, отримала місце секретаря в Королівському Автомобільному клубі. Керував ним Стуре Ліндгрена. Він полюбив нову співробітницю з першого погляду, але цілих два роки не наважувався зізнатися їй у своїх почуттях. Врешті-решт, Стуре набрався сміливості і зробив Астрід пропозицію. Вона відверто розповіла йому про сина, хоч і страшно боялася, що Ліндгрен відкине її після цього. Однак Стуре сказав: «Я люблю тебе, а, значить, я люблю і все, що є частиною твого життя. Ларс буде нашим сином, вези його в Стокгольм». Незабаром у подружжя народилася дочка Карін.

Астрід Лидгрен була прекрасною матір’ю. Вона душі не чула в своїх дітях, але і не сюсюкала з ними. «Ларса було чотири роки, — згадувала Астрід. – Ми тоді переїхали в Стокгольм, і в квартирі взимку було прохолодно. Я все намагалася укутати її тепліше, шапочки там якісь… Але сама ходжу у нього на очах без шапочки! Подивився він на мене і питає: «Мама, а чому у тебе є право застудитися, якщо ти хочеш, а в мене немає? Хіба права є тільки у дорослих?» Ось це питання! Тут я зрозуміла, що з дитиною не можна розмовляти несерйозно, навіть з немовлям».

Сама письменниця в душі завжди залишалася дитиною. Навіть коли Астрід досягла похилого віку, і у неї самої вже з’явилися онуки, вона не сиділа на лавці в ряду інших бабусь, а грала нарівні з дітьми і навіть лазила по деревах. Їй натякали, що дана поведінка є неприйнятною для літньої пані, а вона незмінно відповідала: «Жоден закон не забороняє стареньким лазити по деревах!»

Саме завдяки своїм дітям Астрід стала письменницею. Одного разу її дочка Карін серйозно захворіла. Щоб розважити дитину, Астрід читала їй. Але коли книги закінчилися, вона почала вигадувати історії сама. Іноді Карін допомагала мамі. Так дівчинка дала ім’я однієї героїні — Пеппі Довгапанчоха.

У березні 1944 року Астрід впала на вулиці і зламала ногу. Зайнятися було нічим, і вона сіла за друкарську машинку і записала всі розказані дітям історії. Потім вона віднесла рукопис у видавництво. І в тому ж році вийшла перша книга Астрід Лидгрен. Незабаром вона писала без зупинки. І так до самої старості, поки письменниця не почала сліпнути.

Незадовго до смерті в одному інтерв’ю її запитали: «Яку б пораду Ви дали собі двадцятирічної?» На що Астрід, не замислюючись, відповіла: «Сходити до фотографа. Не пошкодувати грошей і сходити до фотографа. У мене немає жодної фотокартки тих часів».

А про смерть Ліндгрен пояснила просто: «Я не боюся її. Смерть – це не кінець, а початок. Шкода, що такі речі, найголовніші, розумієш не відразу».

Астрід пережила чоловіка і сина. І померла, трохи не доживши до столітнього ювілею, в 2002 році в тій же квартирі, де багато років тому розповіла своєї хворої доньки найпершу казку.