Чудь білоока…

0
111


Є в північних краях легенди про те, що колись мешкав тут незвичайний народець – «чудь білоока». Жили ніби багато, багато скарбів мали… Але потім з невідомих причин пішли під землю. Правда, існує повір’я, що коли повернеться щасливий час, прийдуть люди з Беловодья, а з землі повернеться чудь зі своїми скарбами і люди отримають «велику науку».

Мешканці «печищ»

В документах середини XVII століття, пов’язаних з Заонежьем, повідомляється: «Знайшлися, государ, на річці на Анданге, на суземе, на чорному лісі чудские печища, і лісом, государ, ті чудские печища порослі великим, обойма дерево за півтора, і за два, і більше». У той час печищем називали однодворную село, де проживала велика сім’я; згодом так стали називати будь-село в Заонежье і Архангельської губернії. Однак занедбані в північних дрімучих лісах старовинні хатки, які нібито належали «чуді білоокої», називали чорними печищами.

Стороннім намагалися не розповідати про цих дивних оселях; великий гріх був показати до них стежину. Адже, згідно з переказами, північні карлики-чарівники, бувало, поверталися в свої хатинки, покинуті багато років тому. А зустрівши там людини, могли йому зробити щось недобре.

Досі у віддалених лісах Карелії, а також Ленінградської, Мурманської і Архангельської областей люди потай відвідують ці загадкові чорні печища. Але навіть відлюдники-робінзони не ризикують залишатися в них на нічліг. Крихітні напівзогнилі колод хатинки мало мають для постою. Краще розбити намет неподалік.

Чудь білоока...
© http://www.panoramio.com

Поверхневий огляд показує, що цим нежитловим будівлям вже, мабуть, більше двох століть. Але і сліди «північних карликів» ніде не виявляються. За розмірами будиночки нагадують казкові хатинки на дитячих ігрових майданчиках. Дорослій людині не розігнутися в них в повний зріст.

В гірських місцевостях до недавнього часу люди, вірячи в існування карликів, виставляли в особливих місцях для них горщики з їжею…

Чудь «дійсна» і «загадкова»

Сказання про чуді поширені повсюдно в Беломорье, Приладожжі і навіть в Приураллі. Там вам можуть вказати місця, де розташовані фортеці, городища, поховання загадкового народца. Хоча іноді чуддю називають фінські племена, що жили в цих місцях до приходу росіян, проте ретельні дослідження давно встановили, що чудь – це загальне поняття для всіх инородческих аборигенів різного етнічного походження. В одних переказах чудь уособлює племена сильні і богатирські, в інших – слабкі і мало пристосовані до життя. У розповідях місцевих російських жителів Карелії про силу і могутність стародавніх мешканців Півночі вгадуються відгомони найдавніших чудско-фінських вірувань та переказів.

Р. Куликівський у «Словнику обласного Онезького прислівники» пише про «дійсної чуді» і «чуді загадкової». Згідно з легендами, останні прийшли звідкись з півночі. Але коли почалася російська колонізація, «чудь в землю пішла, під землею пропала». А відбувалося це, за розповідями очевидців, наступним чином. Викопували яму, ставили по кутах стовпчики, робили над поглибленням дах, зверху засипали землею і камінням, потім сходили в ями з усім своїм майном і цінними речами і, подрубив підставки, гинули.

Але ніяких скарбів або матеріальних свідчень у розкопаних ямах не виявлялося. Можливо, навіс просто захищав людей сховалися від негоди і робив невидимим вхід в сооружаемое підземелля. А заваливши дах, чудь йшла в підземні лабіринти з усіма своїми скарбами.

Між тим, в Карелії є кургани, які пов’язують з чуддю. Поблизу них нерідко спостерігаються загадкові явища. В ночі вони часом світяться синім полум’ям, з-під землі лунає дивний гул, крик і завивання…

У деяких переказах говориться про те, що чудь пішла під землю через ходи в піщаному ґрунті, коли стало поширюватися християнство: «вони злякалися і втекли в непрохідні ліси». У будь-якому разі, так у фольклорі відбилася боротьба православ’я з язичництвом.

А чому, цікаво, чудь звалася «черні»? Може, у представників цього народца були занадто великі білки очей; або у них не було зіниць; або в підземному світі без сонячного світла зникає різнобарв’я і все набуває білястий відтінок?

Правда, одна з поморських легенд оповідає про чуді як про «народ краснокожем», перебравшемся «за Дихаюче море», де і живе до сих пір, залишаючись невидимим.

Маленькі чоловічки нібито живуть не тільки під землею, але і в скелях. Людей вони уникають, намагаючись при наближенні людини «йти в камінь» або перетворюватися на звіра. Хоча іноді можуть прийти на допомогу, давши людині мудру пораду або зробивши якесь чарівництво… Так, в російських народних казках дідок-лісовичок дає Івану-царевичу чарівний клубок, допомагає відшукати дорогу до викраденої Кощієм Безсмертним красуні, дарує йому шапку-невидимку і тут же зникає під землею…

«Пани» і «гіперборейці»

Коріння переказів про карельської чуді сходять до тієї епохи, коли перші поселилися тут слов’янські племена зустріли людей іншої віри. Саме дослов’янське населення цього регіону зазвичай мають на увазі під чуддю російські фольклорні джерела. А ось в вепсско-карельської і мерянской культурах існує інша назва – «пани». І «чудь», і «пани» – це позначення древніх аборигенів, інородців. Ймовірно, спогади про чуді змішалися з історичними переказами про польських «панах» Смутного часу; нерідко їх образи збігаються і уособлюють недобрих людей і навіть розбійників. За легендами, «пани» пішли під землю разом з чуддю…

В деяких джерелах таємничу північну країну Гиперборею населяли міфічні карлики-пігмеї. Близько восьми тисячоліть тому гіперборейці «пішли в землю» Арктиди. Може, це і була «чудь білоока»?