Дача VS… дача? (Частина 2)

0
304


…Час невблаганно йшла вперед. Пролетаріат на пару з селянством благополучно оприбуткував і варварськи знищував пам’ятки історичної та культурної спадщини. Разом з тим деякі аспекти проклятого «буржуинского» способу життя виявилися вельми привабливі. І якийсь світлій голові спало на думку відродити дачний відпочинок для робітників – адже не дарма ж стільки недорезанных буржуїв проводили літо за містом?

І ось деякі заводи і фабрики стали практикувати дачний відпочинок для своїх робітників. Використовувалися для цього вцілілі садиби або наспіх зводилися будівлі барачного типу, в яких на короткий термін за типом комуналок розселялися родини – кожній по кімнатці. На одній такій дачі могло одночасно відпочивати до 100 чоловік, справжній вулик! Зручності раніше були відсутні, електрика, в основному, теж. Обмовлюся: ці дачі радянського періоду ще не мали продуктово-заготівельного відтінку, в основу ідеї було покладено саме відпочинок.

Особливою популярністю такий вид відпочинку не користувався – відірваний від звичних умов життя і проведення часу, відвик від сільського побуту, народ за містом відверто нудьгував і не знав, куди себе подіти.

Дача VS... дача? (Частина 2)

Правда, дещо позитивне в цьому задумі було: з дач цього періоду з часом виникли санаторії і пансіонати, заміські будинки відпочинку.

І тільки після 30-х років біля таких дач стали виділяти ділянки землі, де можна було вирощувати овочі-фрукти для власного вживання. Тепер вже користування дачею, нехай і колективної, здійснювалося не періодично, а носив постійний характер.

Напередодні 40-х років власті дозволили створювати особливі садівничі товариства. Умови, необхідні для створення таких об’єднань трудящих, були досить жорсткими (щоб не створювати прецеденту приватної власності): вони були прив’язані до певного підприємству, мали свій статут, обов’язковий до виконання всіма членами. Особливий наголос було зроблено на розмірі дачних житлових будівель – їх загальна площа не повинна була перевищувати 30 квадратних метрів і вони не повинні були бути капітальними.

Для вступу в члени садівничого товариства недостатньо простого бажання людини: кожен випадок розглядався індивідуально за участю профкому і парткому, потрібно було мати хороші виробничі показники, вести громадську роботу. Загалом, це було свого роду заохочення, нагорода за гідну працю на благо соціалістичної Батьківщини і активну життєву позицію.

Звичайно, і в ті часи були індивідуальні дачі. За регламентом вони покладалися верхівці радянського керівництва, партійним діячам, генералітету, великим господарствам. Дачі ці на початку сталінської епохи були суто державними і, швидше, були атрибутом посади, ніж належали конкретній людині, при звільненні займаної посади їх необхідно було здавати. І лише в дуже рідкісних випадках, за особливі заслуги, дача могла бути закріплена за людиною довічно.

Пізніше перелік мають право на державні дачі був дещо розширено – їх стали виділяти відомим вченим, письменникам, композиторам. Відомий дачне селище Передєлкіно, де розташовувалися дачі діячів мистецтва. Індивідуальні дачі також стали виділяти всесоюзним переможцям соціалістичного змагання, рекордсменам-«стахановцам» – шахтарям, робочим.

Повоєнні роки не були особливо сприятливими для розвитку дачного руху: незважаючи на гострий дефіцит продуктів харчування, земля, особливо на місцях активних бойових дій, була буквально нашпигована нерозірваними боєприпасами, потрібна серйозна робота саперів. Все це зайняло певний час.

Справжній «бум» створення всіляких садових товариств збігся з періодом хрущовської «відлиги». Влади, безпосередньо зацікавлені в подоланні продовольчої кризи, діяли за принципом: «порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих». Подібні товариства стали створюватися мало не при кожному підприємстві, організації, були значно ослаблені драконівські умови, необхідні для членства в них. Одне було жорстким і незмінним: максимальний розмір ділянки в одноосібному користуванні не повинен був перевищувати 0,06 Га. Так почалася епоха легендарних «шести соток».

Дача VS... дача? (Частина 2)

Пам’ятаєте, у фільмі «Москва сльозам не вірить» епізод з колективним приїздом на дачу батьків однієї з героїнь? Як раділи люди, як трепетно ставилися до цього клаптика землі, як мріяли, де і що будуть садити, як будуть збирати врожай… Що й казати: у ті роки дача була підмогою, дозволяла значною мірою забезпечити сім’ю тією ж картоплею, свіжими овочами та фруктами, зеленню. Це давало можливість не тільки економити грошові кошти, але й отримати якісні овочі і фрукти, які були відсутні в радянських магазинах.

Якщо картопля, морква, буряк і капусту ще сяк-так можна було купити в магазині, то про смачних огірках і помідорах, баклажанах, кабачках і перці, яблуках, грушах, вишні, полуниці, абрикосах, сливах і винограді, не кажучи вже про свіжої зелені, можна було тільки мріяти. Звичайно, все це продавалося на ринку, проте вартість даної продукції пробивала серйозний пролом в і без того в край скромному сімейному бюджеті, давно розписаному на найнеобхідніше.

В ажіотажі навколо дач того періоду був і ще один важливий момент: міські люди, після багатьох років регламентованої роботи «за вказівкою», з життєвої необхідності, отримали нарешті «свій» ділянку землі. Тепер вони і тільки вони вирішували, як його обробляти, де і що висаджувати – це давало відчуття свободи, відчуття «господаря», за якими народ буквально скучив.

Після цього піку активності і послідував потім деякого природного згасання, новий сплеск інтересу до дач як до джерела продуктів харчування припав на 80-ті роки, у зв’язку з черговим продовольчою кризою. Народ знову потягнувся на дачні ділянки, сумлінно проводячи там весь вільний час – копаючи, висаджуючи, сапаючи, підгортаючи, обприскуючи, підрізаючи, збираючи і консервуючи.

Так тривало аж до початку 90-х, коли працювати на дачі стало просто безглуздо: дачні ділянки нещадно грабували, забираючи все вирощене тяжкою працею, будиночки-времянки «в подяку» спалювали. Щоб зберегти хоч частину врожаю, потрібно було жити на дачі безвилазно, що також було небезпечним. Загалом, ідея втратила сенс, працювати «на чужого дядька» стало не цікаво.

Було б несправедливим не згадати, що з початком приватизації безліч чинуш всіх мастей і рангів примудрилися «прихватизувати» державні дачі в приватну власність. Тут, на відміну від основної діяльності, вони проявили казкову оперативність. Про сучасних «дачних» селищах типу Рубльовки не буду навіть говорити – це не «дачі», це справжнісінькі заміські будинки, часто з постійним місцем проживання, як би їх не називали.

В даний час спостерігається безсумнівний інтерес до відродження дачі, як такої. І якщо старше покоління переконати неможливо і бабусі-дідусі продовжують горбатитися на грядках від зорі до зорі, навіть на шкоду власному здоров’ю, то більш молоді люди ставляться до цього питання раціональніше, часто поєднуючи приємне з корисним. Мало хто використовує дачу суто для відпочинку – більшість воліє возитися в квітнику і саду, вирощувати зелень, не трудомісткі овочеві культури.

Дача VS... дача? (Частина 2)

І звичайно, відроджується старий добрий принцип: на дачі потрібно все-таки відпочивати! Відпочивати від стресів і суєти міського життя, використовуючи для цього всі можливості, дихати свіжим заміським повітрям і насолоджуватися природою. Спочатку дача була місцем для відпочинку, і тільки сувора життєва необхідність перетворила її в засіб для виживання.

Так що приємною вам дачної роботи і відмінного відпочинку в будь-який час року!