Ліза поверталася додому після тривалої, жахливо набридлої, відрядження. Головна неприємність полягала в тому, що місто N., у який вона була відряджена, знаходився всього лише в двох поїзних зупинках від її рідного міста, але повертатися додому кожен день, або хоча б раз в тиждень, не представлялося можливим через графіка роботи в лабораторії, де вона працювала за завданням свого рідного НДІ, майже місяць. З-за цього довелося тягнути з собою купу речей, без яких жінці ну ніяк не обійтися далеко від дому. Ось і сидить вона тепер одна-однісінька на платформі зубожілого вокзалу, поливаемая мрячним дощем в оточенні величезного валізи і баула, під розкритим парасолькою, періодично жуючи печенюшки, дістаючи їх з однієї з шуршащего пакета, що лежить у неї на колінах.
Вокзал у цьому місті виглядав таким стало зубожілим, що навіть пасажирів у даний момент у ньому не спостерігалося, та й зал очікування виглядав настільки незатишно, що сіра завіса моросящего дощу здавалася краше похмурих стін і обшарпаних лавок вокзального залу.
З-за незатишності будівлі або через почуття незрозумілого невиразного неспокою, яка вселилася в жінку, як тільки вона увійшла в зал очікування, Ліза опинилася на пероні і вирішила чекати прибуття поїзда на повітрі.
Сівши на валізу на порожньому пероні, вона уважно вдивлялася в далечінь, намагаючись скоріше побачити довгоочікуваний поїзд. Але відомо давно – коли чогось з нетерпінням чекаєш, час втрачає свій хід і перетворюється в якусь огидну тягучку, яку ніяк неможливо ні виплюнути, ні проковтнути.
Пейзаж, люб’язно простирався перед очима жінки, являв таку безрадісну картину, як і зал очікування. Ні будівель, ні людей навколо не спостерігалося, тільки лінійки залізничних шляхів, що тікають вдалину, і якісь незрозумілі пагорби, порослі чахлою рослинністю. Та й звуки чи то дощ, чи то ще з якоїсь причини були приглушені, немов крізь вату. Ось і поїзд, що прибув, нарешті, на станцію, здавалося, виринув нізвідки, не порушивши глуху тишу.
Втомлена від вогкості, важких речей і стомлюючого очікування, Ліза увійшла в вагон, сіла біля вікна і відразу заснула, сморенная теплом і тишею вагона, в якому крім провідника також нікого не було.
Через півгодини провідник тихенько доторкнувся до її плеча. Ліза відкрила очі і зрозуміла, що вже приїхала.
…Будинок зустрів тишею. Це не здивувало жінку. Діти в цей час завжди перебували в школі, а чоловік, звичайно ж, на роботі. Ліза з полегшенням зняла туфлі, пройшла в кімнату, і занепокоєння заворушилося в грудях: «Невже за місяць змогли відбутися такі зміни у квартирі?»
Квартира придбала абсолютно новий вигляд: меблі майже вся інша, шпалери теж не ті! Просто диво якесь! Чоловік нічого не говорив їй по телефону про розпочатий ремонт…
Хвилину постоявши в задумі, вона здивовано ахнула, грюкнула себе по лобі і зібралася вибігти з квартири, подумавши, що з-за втоми потрапила в сусідську. Але несподівано погляд її впав на невеликий альбом з фотографіями, що лежав на столику. Тремтячими руками Ліза розкрила його, і холодний піт заструменів між лопаток. З фотографії на неї дивилася вона, але тільки як би старше. Хоча виглядала на фотографії вона чудово, от тільки зачіски такий у неї ніколи не було, так і фасон сукні абсолютно невідомий…. На наступній фотографії була її родина, але знову ж таки – чому-то і діти і чоловік і вона на ній виглядали старший на кілька років.
– О, Боже, я зійшла з розуму, – Ліза в жаху поклала альбом на стіл, підійшла до дзеркала, угледіла в ньому себе теперішню, тридцатитрехлетнюю, ущипнула себе за щоку, ойкнула від болю і подивилася на настінний календар, що висів біля дзеркала.
– Ні, ні, – вона в жаху закрила рот руками, щоб не закричати, – Тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий, – прошепотіла вона і через секунду сльози покотилися по щоках, – Не може бути, немає. Зараз тисяча дев’ятсот вісімдесят перший рік.
Серце вибивало скажений ритм, коли Ліза, схопивши назад свою важку поклажу і глянувши на прощання на відбитий в дзеркалі свій нещасний вигляд, вискочила з квартири і помчала назад на вокзал.
На щастя на пероні стояв поїзд, що відправляється в N. Провідник то з жалю, чи то ще з якоїсь причини без слів пропустив Лізу в той самий вагон. Знову сівши в порожньому вагоні на теж місце біля вікна, вражена Ліза закрила очі…
Провідник тихенько торкнув її за плече. Ліза зрозуміла: треба виходити. Приречено взявши в руки обридлі валізу, сумку, мокрий парасольку, Ліза вийшла з вагона.
Спочатку вона не повірила, а потім засміялася. Навколо снували люди, що говорили, чомусь сміялися, були чутні звуки кроків, щебетання птахів, радіють визирнуло сонечку.
Ліза кинулася до жінки, яка стоїть біля вагона:
– Скажіть, мила, який зараз рік?
Жінка відсахнулася від неї, як від ненормальною, але відповіла:
– Так в цьому році зустрічали вісімдесят перший.
– Ура! Ура! Ура! – пошепки прокричала Ліза і знову сіла на свій багатостраждальний валізу чекати поїзд. Вона чомусь була впевнена, що поїзд скоро прийде і саме той, який їй потрібен.
А головне – Ліза знала, яка зачіска їй дуже йде!
Вам буде цікавоВИБІР РЕДАКТОРА |
